Ми мешкаємо в місті Слов’янську. Прокинулися вранці від звуку вибухів, вийшли за двір і побачили, що люди виїжджають. Ми ще тут були три місяці після того як почалася повномасштабна війна.

Виїжджали на Рівненщину, у Здолбунів, але вже повернулися додому. Ми там працювали і винаймали квартиру, але грошей не вистачало. До того ж нашу бабусю паралізувало, і потрібно було повернутися, щоб доглядати за нею. 

Коли окупували Лиман, ми розуміли, що росіяни зовсім близько, і нам було страшно. А зараз уже звикли до війни. 

Були проблеми з їжею, але я працювала в магазині і з того, що привозив постачальник, могла взяти продукти додому. У мене двоє дітей, і я завжди мала запаси. Я не стояла в чергах. А інші люди дуже страждали. Я ж сама продавець і бачила, як вони хапали все підряд. 

Багато людей стало помирати, було чимало руйнувань. Коли виїжджали, то бачили багато машин і військової техніки. Це було дуже страшно. У дитини навіть скроні посивіли, поки ми тут були і літаки кружляли.

На Рівненщині дуже добре до нас поставилися. Там гарні люди нам траплялися. Була й гуманітарна допомога, і  навіть їжу нам приносили, і записували на різні розваги для дітей. Чоловік роботу знайшов відразу. Але ми все одно повернулися. Чоловік вдома знову працевлаштувався, бо вижити без роботи неможливо. 

У нас на будинку дах зірвало і квартиру залило. Ми почали робити ремонт, хоча війна ще йде. Ми не шкодуємо, що повернулися, хоча й не шкодуємо, що виїжджали. 

Поки були на Рівненщині, тут ні води, ні світла, ні газу не було, а там було все. Ми повернулися до Слов’янська, і в нас народилася ще одна дитина. Зараз їй п’ять місяців.

Я сподіваюсь, що до літа цього року щось проясниться: що виберуть нового президента в Росії – і він зупинить війну. Якби в нас було більше зброї й техніки, то ми б давно вже вигнали росіян. 

Своє майбутнє я бачу в українському місті Слов’янську. Будемо жити й виховувати дітей. Якщо тут буде Росія, то ми виїдемо. А загалом мріємо про закінчення війни.