Ми мешкали в Степногірську до війни. Про початок війни дізнались у новинах, в інтернеті, від знайомих, які почали дзвонити. Я збирала дитину в школу, а тоді вчителька написала, що в школу йти не потрібно.

Вода у нас відразу пропала - взагалі не було води. Ми ходили до криниці кожен день. Світло також вимикалося через вибухи, і ми чекали, поки його відремонтують. Як світла не було, то ми в літній  кухні на газовому балоні готували їжу. Люди, які жили в квартирах, на вогнищі готували у дворах.

Шокували вибухи і сама війна. Був страх за дітей. Кожен день перебуваємо в страху. У цьому страху кожного дня радості не було.

Коли у двір прилітало, коли бігали в підвал ночами, то вже сил не було, і ми з дитиною вирішили виїхати. Вже півтора року, як ми у Запоріжжі. Це недалеко від дому. Батьки вдома залишалися, згодом теж переїхали. 

На мою думку, було б гарно, щоб війна закінчилась якнайскоріше.