Напередодні 24 лютого 2022 року, ввечері на вулиці було так тихо, що я подумала: "Як затишшя перед бурею"... а 24 десь о 5 ранку ми з чоловіком прокинулись від звуків вибухів... було чутно, що вибухи віддалені.

Ми швидко встали, включили новини та прочитали у соціальній мережі, що рф напала на Україну...

Повномасштабне вторгнення застало мене та мою родину вдома, в Маріуполі. Але с початку ми не планували кудись виїжджати, бо обстріли були по всій Україні, нам здавалось, що Маріуполь добре підготовлений та захищений, бо з 2014 року є форт-постом на шляху загарбників. Тож залишались з дітьми вдома, коли чоловік пішов добровольцем у тро в Маріуполі.

А потім почалося справжнє пекло...

Ми відчули все те, що і тисячі маріупольців - відсутність будь якого зв'язку з зовнішнім світом та близькими, що жили у місті, відсутність світла, води, газу, нестача їжі, коврові обстріли з усіх видів зброї, неможливість вибратись з міста, яке було в повній блокаді, страх, лють, відчай, розпач за дітей та постійні молитви за них та чоловіка.

Все те що тоді з нами відбувалось, все шокувало!

І перша смерть яку побачила коли йшла по вулиці у пошуку їжі, вбита людина просто лежала, я її навіть не одразу помітила, потім злякалась, тоді йшов сніг і людину просто притрусило снігом, як якусь купу осіннього листя, потім була смерть молодого та фізично сильного сусіда від уламка ракети.

Потім у сусідній будинок поцілила авіабомба та майже його зруйнувала.

У наш будинок так само були влучання, тоді вже ми ховались у холодному не облаштованому підвалі звичайної п'ятиповерхівки аж до 15 березня, коли сусіди, що були з нами у підвалі, вирішили їхати на своїх двох машинах з міста.

Тоді з самого ранку наш район сильно обстрілювали майже кожні 15 хвилин, попали у двір, сусідній дім, наш дім.

Я побачила, що вони збираються, просила, плакала забрати хоча б дітей, в мене була істерика, тоді мій сусід Тімур сказав, що візьме мене та двох дітей і за 15 хвилин вирушили... дорога до спасіння - це ще окрема історія, але я дуже вдячна моєму сусіду, за те, що тоді нас врятував, бо наступного дня у двір, де ми готували їжу влучила бомба та вбила чотирьох сусідів, що саме були біля вогнища.

Під час війни стикнулися з гуманітарною катастрофою - вона почалась з відключення зв'язку та світла здається це було 28 лютого 2022 року, у нас в квартирі ще був газ та вода, але за кілька днів і їх не стало...

Почалося виживання з пошуком дерев та гілля, всього, чим можна розпалити вогнище на вулиці біля під'їзду.

Треба було шукати питну воду, для цього йти під постійними обстрілами в інший (Приморський) район міста, щоб набрати воду з джерельця, одного ранку у березні випав сніг, тож ми з сусідами збирали його у відра та інші емності, навіть така вода була дуже цінна.

Війна позначила нас усіх, вважаю, що і я і діти дуже травмовані, тим що нам довелося пережити, втрата житла, привичного життя, відчуття безпеки, школи та друзів, близьких, навіть нашого домашнього улюбленця - кота Річчі((

Зараз ми з родиною проживаємо у Львові, куди виїхали наприкінці березня 2022 року. Тут ми разом з чоловіком, двома дітьми та свекрухою, яка, превеликий нажаль, втратила одного сина, який захищав Маріуполь, вона як і усі ми важко переживає цю втрату.

Так, були й моменти радості, там у Маріуполі, радості напекір тому жаху, що відбувався, і я ці моменти добре пам'ятаю.

Пам'ятаю як батько однокласника моєї доньки, який жив у сусідньому будинку приніс нам пятилітрову баклажку води, яку приніс з джерела, він знав, що ми вдома без води, і це було так приємно, бо він не був зобов'язаний це робити.

Ще мій сусід з третього поверху, коли дізнався, що мій чоловік пішов захищати Маріуполь, і ми самі вдома - приніс дітям печива та декілька плиток шоколаду.

Це теж було так приємно, коли інший сусід зміг запустити свій власний генератор та усі люди з нашого дому могли трохи підзаряжати телефони, вони слугували ліхтариками, під час перебування у темному підвалі, це теж було дуже приємно. Ще коли ми з сусідами 15 березня змогли виїхати з Маріуполя і доїхати пізно вночі до Бердянська, стали на парковці біля якого трц, та звичайні люди, бердянці, підійшли до нас, вони якось дізнались, що 15 березня люди самотужки намагаються виїхати з блокадного Маріуполя, вони принесли чай у термосі та бутерброди, діти які були з нами,  сказали що нічого смачнішого вони не їли, я аж розплакалась.

Потім ті ж самі Бердянці, так саме з великої літери, забрали нас усіх, а нас було 9 чоловік до себе додому на ночівлю, тоді ми вперше з початку війні помились, поїли домашнього супа та спали у ліжках. За це їм велике дякую.

На даний момент я у пошуку роботи, до 24 лютого 2022 року я працювала психологом у військовій частині в Маріуполі, за професією я - психолог, тож шукаю роботу за фахом та моїм досвідом.

Ми виїхали 15 березня 2022 з блокадного Маріуполя зовсім без речей, брудні та немиті.

Мали тільки рюкзак з документами та туди ж я поклала кілька альбомів з дитячими фотографіями, це те, що важливіше за будь-які речі, але багато інших сімейних фото були на комп'ютері, залишаються в Маріуполі.

А ще у мене є маленький ліхтарик-брелок, його мені подарувала сусідка-волонтерка, з цим ліхтариком було не так страшно у підвалі, він, хоч маленький - але ж світив так яскраво, тож для мене він талісман!

Який зараз вже на іншій зв'язці з ключами, від орендованої квартири, але кожного разу як я відкриваю двері, цей маленький ліхтарик дає мені надію та віру, що колись, я повернусь додому.