Євген прожив три роки зі старенькою мамою далеко від дружини й підростаючих дітей. Коли ж зрозумів, що надії на мир марні, виїхав з міста. У 48 років довелося опановувати нову професію та почати життя з чистого аркуша. Втративши нерухомість, на яку заробляв більшу частину життя, зараз мріє про затишну квартиру для всієї родини.

Весна 2014 року прийшла, як завжди. Тривожні новини з Києва наводили на сумні думки, але здавалося, що все ненадовго та швидко владнається, адже це десь далеко. Дні проходили у звичайному ритмі, нічого не віщувало біди. Але тут з’явилися перші бойові звіти зі Слов’янська і Краматорська. Це вже зовсім близько, кров, жертви...

Однак свідомість все одно відмовлялася розуміти масштаби трагедії. Повинно ж усе це владнатися. Здивування викликало й те, що різні канали та джерела подають діаметрально протилежну й суперечливу інформацію. Невідомо, що твориться, де шукати правду.

Починаєш займатися рутинними справами, вирішувати побутові проблеми та здається, що триває розмірений хід життя. Кінець травня підніс моторошний «сюрприз». Саме в день народження дружини почався перший повітряний обстріл Донецька. І це вже чутно... І це дуже страшно. Нашим містом щодня ширяться блискавичні попередження: «Сьогодні ввечері всім залишатися вдома. Буде зачистка».

Koго будуть зачищати, навіщо? Не зрозуміло. Але тривога за родину наростає, як снігова лавина. Вкотре гостро відчуваєш безпорадність. Бойові дії наближаються до нашого мирного життя. Немов гуркіт грому, усе частіше й частіше можна почути звуки важкої артилерії. Це вже війна. Як вона пробралася в наші будинки? У місті почалася паніка. Спорожніли полиці магазинів, величезні черги біля банкоматів, перелякані очі людей похилого віку, які щодня чекають свою пенсію, а її все немає.

Із кожним днем паніка наростає: закриваються відділення банків, банкомати вже не працюють, у магазинах величезні черги, адже там ще обслуговуються термінали, і можна хоч так розрахуватися за продукти.

У серпні стає ще спекотніше. Вулицями їздять бойові машини, уже нікого не дивує наявність людей у формі й зі зброєю. І найжахливіше, що установки «Градів» з’являються в наших дворах. Починається обстріл. Стає звичною справою сім’ями ночувати в коридорі або бігти до бомбосховища й чекати. Виття сирен, зруйновані під’їзди, перші мирні жертви вже мого міста.

Грошей немає зовсім. За останні заощадження дружина разом зі своїм батьком-пенсіонером їде до родичів у Кривий Ріг, щоб оформити пенсійні виплати. Її подиву не було меж, коли вона побачила, що в декількох сотнях кілометрів від дому інше, спокійне й розмірене мирне життя, де діти ходять до школи, а не сидять в бомбосховищах, де працює вся інфраструктура.

Тоді в нас виникло розуміння, що дітей, яким на той час було 5 і 13 років, терміново потрібно вивозити з пекла. Тесть-інвалід, дружина й діти виїхали до Кривого Рогу. Там родичі допомогли орендувати квартиру, а дружина швидко влаштувалася на роботу.

Нам же з мамою довелося залишитися, шкода було залишати квартиру без нагляду. Тим паче завод, на якому я працював, не припиняв роботу навіть під обстрілами. Так ми три роки прожили на два міста. Поїздки, зустрічі, розставання. Обстріли майже припинилися. Але час у Макіївці ніби зупинився. Можна жити надією на краще, можна жити на ентузіазмі й обіцянках деякий час, але не все життя.

На початку 2017 року всі підприємства Макіївки перейшли під контроль влади так званої «ДНР», і стало очевидно, що нерозумно жити ілюзіями. Дуже важко далося рішення розрахуватися з рідного заводу й переїхати до чужого міста, але там на мене з нетерпінням чекала моя сім’я, дружина і діти.

Роботи за фахом (я коксохімік) не знайшлося. У 48 років довелося все починати з чистого аркуша, коли оформився учнем дробильника на Північний ГЗК. Час швидко летить, і ось уже чотири роки я працюю на дробарці. За цей час діти подорослішали.

Уся наша нерухомість, усе, що ми заробили, залишилося на непідконтрольній території. У Макіївці ще залишилася моя старенька мати, яка вперто не хоче залишати рідні пенати й буде до останнього подиху охороняти нашу, уже нікому не потрібну, крім неї, нерухомість. Ми, як і раніше, живемо в орендованій квартирі та мріємо про своє житло, а роки летять...