24 лютого зателефонувала мені кума з Мелітополя і спитала: «У вас були вибухи?», а я відповіла, що поки не чутно. Вона каже: «А в нас о четвертій ранку щось незрозуміле відбувалося». А тоді чоловік прийшов і сказав, що чув вибухи. І з усіх кінців почали надходити новини, що до нас вторглися росіяни. 

З харчами було все гаразд, а медикаменти почали швидко зникати з аптек. Ми їздили по всіх аптеках, які були в місті, і закуповували, що могли. Вода була, бо в нас у дворі наші чоловіки зробили колонку. У нас там є така можливість. А на дачі теж була своя вода, тож із цим проблем не було. А от із ліками – так. Тим паче, в мого чоловіка покійного був тиск підвищений, і потрібні були ліки. 

Ми залишалися, сподівалися на те, що все буде добре, що це якесь непорозуміння. Але 24 квітня 2022 року прилетіло до нас на дачу, і нам довелося покинути своє місто. 

Це було не дуже складно. У нас одразу організували безкоштовні рейси, вивозили людей до міста Дніпра, а звідти вже їхали хто куди. Сідали на потяги до Львова, а тоді дехто їхав за кордон, а хтось залишався в Україні. Чоловік вдома залишився. А коли вже ситуація дуже складною стала, тоді виїхав сюди, до міста Запоріжжя. Я перша виїхала, а він пізніше. 

У чоловіка не витримало серце, він помер 15 березня цього року. Збирали речі, думали повертатися додому навесні, але довелося його поховати тут. Так ми й не доїхали додому.

Куди б ми не зверталися, до нас ставлення було дуже добре. Тільки коли я звернулася тут у соціальну службу, щоб отримати статус ВПО, дівчина поводилася не дуже гарно, і це дуже неприємно. А так, до яких би організацій ми не зверталися, всюди ставлення було гарне.