Я народилась і все життя прожила в Маріуполі. Мешкала на Лівому березі, де починаючи з лютого 2022 року було саме пекло. Я спочатку ховалась у будинку своїх покійних батьків. У певний момент зрозуміла, що помилилась, краще б я залишилась вдома. Я була впевнена, що краще бути у приватному будинку з підвалом. Думала, стіни там міцніші. Але там були дуже жорстокі бої, починаючи вже з першого дня повномасштабного вторгнення. Наші воїни захищали кожен дім, кожну вулицю. Це було дуже страшно.

Три доби з боку Новоазовська і Таганрога російські загарбники намагались взяти маленьку висотку з моря. А на горі був приватний сектор.

Нас утюжили 24 години на добу. І танками, і «Градами». Потім підключилась авіація. Спочатку був зв'язок, можна було відправляти повідомлення. Коли я писала, що нас бомблять літаки, мені ніхто не вірив. Лівий берег бомбили до четвертого березня.

У будинок моїх батьків було влучання тричі. Хоча кажуть, що в одне місце тричі не влучають. Влучають. Будинку немає. Згорів гараж і машина в ньому. Я забрала свого лабрадора і пішки я перебиралась до сватів. Там теж було несолодко. Їхній дім потрапив під бомбардування.

Врешті без води, без зв'язку, у холоді і голоді, я вийшла з маленькою сумкою і паспортами – собачим і моїм. Нас вигнали на окуповану територію для проходження фільтрації у бік Безіменного. Там я пройшла фільтрацію. Окупанти ставили запитання, дивились документи, телефон. Мій колишній чоловік працював у силових структурах. Печатка про шлюб у паспорті залишилась. Мені ставили запитання де він, що з ним. Принижували не фізично, а морально. Добу мене не випускали, врешті відпустили. Ми перебирались із собакою та сватами через росію, Латвію і Польщу до України.

Кажуть, що гарних людей дуже мало. Це неправда, їх дуже багато. Коли ми стояли у черзі на фільтрацію, ділились один з одним останнім.

Найстрашніше те, що я не знала, де мої діти. Вони були неподалік від Ворзеля. Дочка була на останньому місяці вагітності. Поки я не приїхала до Києва, не знала, живі вони чи ні. Врешті я їх знайшла. Вони живі, дякувати Богу. У мене народився внук 14 березня. Тоді, коли я виходила з батьківського будинку. Було дуже страшно бачити зруйновані будинки, розстріляні машини, в яких були діти.

В Маріуполі зник мій брат. Я досі не знаю, де він. Мені сказали знайомі, що там, де він доглядав за лежачою тещею, прилетів снаряд у ріг будинку. І досі ніхто нічого не знає. Мені дуже потрібно у Маріуполь, щоб дізнатися що там відбулося.

Я хочу, щоб війна швидше закінчилась. Хочу, щоб Маріуполь був українським. Тоді я поїду туди. Навіть якщо мені буде дуже важко.