Мені 64 роки. Я перенесла вже третій інфаркт, але, слава Богу, ходжу. Дуже хочу вже мати якусь роботу. Живемо з донькою. Вона виховує сина, йому 12 років. Я все життя працювала кухарем у нашому місті. У садочку трудилася, а зараз він зачинений. 

У мене ще є син, йому 48. Зараз під Хмельницьким. Служив під Бахмутом, був там, де найстрашніше. Щоразу молюся, щоб повернувся додому. 

Я в Дніпрі живу, підтримую всіх, хто нас захищає, наших воїнів. 

У брата взяла клаптик городу і доглядаю за ним. Вирощую петрушку, моркву, помідори. Щодо ліків – уся надія на доньку. Вона працює в пенсійному фонді. 

Бідолашні люди, які постраждали! Що з ними роблять ці росіяни? Я з тими, хто за Росію, не спілкуюся, не хочу їх чути. Вони всі казали, що українці самі себе обстрілюють. Це мене досі вражає. Мені родичі вже перестали писати і дзвонити. 

А раніше, як говорила з ними, то вони мені розривали душу на шматки. Казали, що всі їхні звірства і ґвалтування – брехня, і що українці самі себе обстрілювали. 

Я уже зневірилася зовсім. Хочеться вірити тільки в найкраще, але я думаю, що війна ніколи не закінчиться і ми будемо жити, як в Ізраїлі.