Вікторія Пащенко
Чаплинський ліцей Юр’ївської селищної ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Тарасова Тетяна Петрівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Я – українка, частинка нашої нації, і дуже цим пишаюся. Тепер, озираючись назад, бачу, як війна змінила нас усіх, головне — не зламала наш дух. Ми, мов сталь, загартувалися й стали сильнішими. Знаю, попереду нас чекає найсвітліша мить — перемога. Але до неї ще дні війни…Я проживаю далеко від лінії вогню, але вибухи чую часто, чую і бачу, як під час сирени над нами  пролітає ракета, і вже  всі здогадуються куди саме вона тримає напрям. Проводжаю поглядом наші літаки і чекаю 15 хвилин, щоб вони живі — здорові поверталися із завдання, любуюся - милуюся нашими гелікоптерами (частенько над нами пролітають) і говорю: “Літайте, хлопчики, і  живіть!!!”   

1000 днів... Який мій шлях... Сьогодні я учениця 10 класу... Я дуже рада, що маю змогу  щодня відвідувати школу, отримувати знання, спілкуватися з друзями...

- «Доброго ранку, десятикласники! Я  рада вас бачити сьогодні. Ви такі гарні, усміхнені, тож  розпочнемо урок...» , - вітає нас вчитель. 

Раптом у  навчальному закладі лунає довгий дзвінок, порушуючи гамір… Вчителька схвильованим голосом просить усіх швидко піти до укриття. Ми збираємо свої речі, намагаючись  не хвилюватися. Та наші серця починають битися все швидше, аж стає важко дихати…

Ми спускаємося сходами і прямуємо до бомбосховища. Нас огортають сумні думки, коли кожен відчуває тривогу за себе та близьких. Тут час сповільнюється і кожне биття серця чути як гучний стукіт. Дивлячись в очі однокласників можна побачити страх, але в них також є співчуття і підтримка. Починаємо розмовляти один з одним і страх поволі відступає. 

Я впевнена, що бомбосховище – це прекрасний простір для нас, дітей, де під час сигналу тривоги учні можуть продовжувати навчання в безпеці. Укриття дуже класне, тому що ми навчаємося в школі і нам легко спуститися туди,  в безпеку. Попри те, що в укриття водночас спускається все учнівство та вчителі, ніхто не заважає одне одному вчитися.

Оскільки в укритті всюди є доступ до Інтернету, ми, учні, моніторимо новини, спостерігаємо за картою повітряних тривог, звичайно, коли перерва.

Мені подобаються всі уроки, цікаво, що багато дітей збираються разом: ось наш 10 клас, поряд – 11 клас, трішки далі – здобувачі 7 та 5 класів, а в іншій  кімнаті розташувалися учні 6, 8 та 9 класів, гарно обладнали свої куточки й вчителі початкових класів. Підвальне приміщення перетворилося на освітлені й комфортні кімнати для навчання, і , звичайно, є медкабінет та кімната  гігієни.      

У цьому складному й стресовому середовищі нам доводиться швидко адаптуватися до нових ситуацій: ми навчилися терпінню, співпраці та  взаємній підтримці. Уроки є не лише способом здобуття знань, але й способом зміцнення сили духу і терпіння. У наших серцях зростає віра і надія, що колись наша країна знову стане мирною. 

У бомбосховищі не лише викладають математику чи літературу; тут вчать мужності та відваги. Кожен урок стає уроком життєвої мудрості, де учні вчаться цінувати мир, дружбу та взаємодопомогу. Вони дізнаються, що справжня сила – це не агресія, а здатність зберігати спокій та гідність у будь-якій ситуації. 

Навіть у темряві бомбосховища, серед звуків сирен, уроки продовжуються, несучи світло знань та надії. Вчителі стають символом оптимізму, вони вчать дітей дивитися в майбутнє, мріяти та планувати, вірити у краще завтра. 

Кожен урок у бомбосховищі – це також урок історії. Учні вчаться розуміти важливість свободи, незалежності та патріотизму. Вони дізнаються про героїчне минуле своєї країни та про те, як важливо боротися за своє майбутнє.

Уроки в бомбосховищі – це не просто освітній процес, це уроки життя, які формують міцний характер та незламну волю. Вони вчать, що навіть у найскладніших умовах можна зберегти людяність, віру та надію на краще майбутнє.

Час минає повільно, але нарешті звучить сигнал про відбій повітряної тривоги. Піднімаємося сходами і бачимо яскраве сонечко, блакитне небо і відчуваємо, як свіже повітря знову наповнює наші легені і життя триває! Такі дні дають нам надію на те, що все скоро скінчиться.

У бомбосховищі ми відчуваємо себе однією великою родиною, яка вміє долати труднощі і разом радіти життю, навіть у важкі часи. А коли настане перемога, ми зберемо ці спогади як дорогоцінний досвід і передамо їх нашим нащадкам. І ми зробимо все для того, щоб майбутнє покоління не пізнало уроки в укритті та навіки забули відчуття хвилювання, занепокоєння, острах від слова  «Тривога»!