Мені 42 роки, я з міста Миколаїв. До війни було щасливе життя. Чоловік, троє дітей. Все було дуже добре.

24 лютого мене розбудила донька і сказала, що чує вибухи були і гул літаків, тоді побачили новини. Ми в область переїхали до батьків. Тут трошки безпечніше ніж в самому місті.

Звичайно, чоловік втратив роботу, зараз він на передовій. Я залишилася з дітками сама. Але є допомога фондів. Також психологічний стан, звісно, дуже поганий.  

Чути вибухи страшно, і важко дітям розповісти, навіщо ми переїхали. Доньці тяжко було змінити школу. 

Слава Богу, є гуманітарна допомога в нашому старостаті, де ми зараз перебуваємо. Тут все добре, продукти є.

Тепер наше життя точно не буде таке, як раніше. Але я хочу щоб настав мир, хочу жити так, як до війни: щоб діти ходили до школи, чоловік - на роботу. Я поки що не думаю наперед, Бог дав день прожити - і добре.