Ми живемо з чоловіком у приватному будинку. У нас два сини і донька. Бабуся-переселенка із Воздвиженки з нами живе. У її двір потрапив снаряд, дах її будинку знесло. Тепер вона живе у нас.

Коли розпочалася війна, ми залишилися вдома. Приготували підвал, забили вікна. Всі сусіди виїхали. Залишилися здебільшого чоловіки, а діти і жінки повиїжджали. Невістку ми відправили в Польщу, донька - у Дніпрі. А ми вдома з чоловіком і сином. І бабуся тепер із нами. 

Труднощі в нас здебільшого матеріальні. Гуманітарну допомогу інколи отримуємо. Їсти є що, є газ, пічку топимо. Живемо потихеньку. 

Внуків шкода. Доводиться їм зростати під час війни. Незвично, що стрілянина, літаки літають, ракети.

Ми жили спокійно, не думали, що на нашу землю прийде війна. Хоча у людей іще гірше. Шкода людей. Нам ще терпимо. Шкода Маріуполь, Соледар. У мене син там у соляних шахтах неодноразово лікувався. Люди страждають. 

Донька нашої бабусі в Очеретиному. Там дуже страшно. Вони з чоловіком живуть у підвалі. Але чоловік лікар, тому вони там залишаються. Там газу немає, світла. Приїжджають іноді в Мирноград, щоб скупитися. 

Хочеться, щоб війна закінчилася якнайшвидше. Але, думаю, що ще нам доведеться помучитися. Дуже хочу, щоб усі діти, онуки поприїжджали, щоб жили ми тут всі, як раніше, поряд. Приходили один до одного на свята, щоб була робота. Миру хочеться.