З підвалу я не виходила через обстріли. Була налякана. Іноді підіймалась до квартири, аби помитись. Так з дитиною прожила тиждень. Другого березня я почула авіацію та вирішила виїжджати. Спочатку зупинилась у небайдужих людей, які нагодували та надали прихисток.
Найбільше мене шокував страх в очах дітей. Я не розуміла, чому діти повинні страждати.
Зараз я живу в Полтавській області та чекаю на перемогу. Вірю, що Харків відбудують.