Перші дні війни ми застали у бабусі у Куп'янську. Потім була окупація. Ми бачили, як ворожі танки йшли містом, магазини не працювали, їсти було нічого, води, газу та світла не було, було дуже страшно, бо не знали, що буде далі. Їжу готували на вогнищі на вулиці, ліки купити не було де, дитина та бабуся хворіли. Тиждень ховалися у погребі, бо до хати в будь-який момент могли зайти окупанти.

Нам вдалося виїхати до Харкова через блок-пости. Їхали та тряслись, бо попередню колону з людьми розстріляли. Але в Харкові ми пережили ще гірше з дитиною. Кожного дня спускалися до підвалу та син захворів. Одного разу ми вирішили залишитися вдома, та в цю ніч літаки обстріляли наші будинки, та потрапили недалеко у склад з боєприпасами. На голови нам летіла цегла та скло. Найважчою була реакція дитини. Він мужньо переніс авіабомбардування, сидів і молився, а зранку я побачила у нього сиве волосся. Син став замкнутий, мало спілкується з однолітками.