Зять Любові Валентинівни вивіз із Сум не тільки свою родину. У хатинці на Сумщині від обстрілів ховались двадцятеро людей
Щойно почалась війна, нам подзвонили, що бомблять Чугуїв. Ми одразу виїхали у село Межиріч. В нас машини були свої, а з нами люди просились, у яких транспорту не було. Повертались наші хлопці і забирали людей з Сум.
У село ми їхали через місто Ворожба. Там під час обстрілів у підвалах ховались. Поряд з нами ракета гупнула. Дуже страшно було і тяжко. Тягнемо дітей у підвал від обстрілів ховатись, а вони налякані: одне плаче, інше свідомість втрачає, мале взагалі сидить в одіялі і нічого не розуміє.
Приїхали ми у село в пусту хату. А у нас наймолодша дитина - грудна.
Ми щиро вдячні людям, які нам допомагали. Хтось приніс картоплі, хтось – відро меду дітям. Хліб, молоко нам давали. Дякую місцевій владі, що дали нам напиляти дров. Щира підтримка місцевих вражала.
Дуже тяжко ми цю війну переживаємо. У нашій родині вже загинули двоє зятів. Усі наші хлопці зараз на війні. Їм по 30 років, а вони дітей не бачать - діти самі ростуть.
Тепер діти поїхали за кордон, щоб мати змогу навчатись. А я відволікаюсь на городі - на вулицю виходжу, працюю.
Я думаю, війна ще довго триватиме. А так хочеться, щоб вона вже завтра скінчилась. Щоб зяті, діти та онуки були вдома, усі разом. Щоб не говорили більше по скайпу і не чекали похоронок.
