"Тяжкі бої починалися вже за 1 км від будинку"

Чернова Аліна, учениця 10-А класу комунального закладу «Харківський ліцей №147 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе: Тернавська Лариса Олександрівна

"Війна. Моя історія"

- Пишуть, що оголосили надзвичайний стан. Як ми будемо тоді виступати на площі?» - запитала я, перебуваючи на репетиції до вистави, яку збиралися показувати п’ятого березня на майдані Свободи до свята Масляної.

- Все одно будемо виступати, можливо тоді пізніше, - відповіла мені викладачка театрального мистецтва.

- А якщо війна..? Кажуть, що російські війська стоять поблизу кордонів…

- Аліно, не переживай! Такого точно не буде. Яка війна у ХХІ столітті?

Із цими словами я пішла додому, та з ними закінчився останній мирний день…

24.02.2022

Ранок. 04:45. Перші вибухи. Я прокидаюся о 5 ранку від розмови мами та бабусі:

- От же нелюди, казала бабуся. Напасти так рано вранці, та й без передмови, як гітлерівці.

- І не кажи… - відповідала мама, сумно зітхаючи.

Почувши такі слова я аж підплигнула з ліжка, у серці все стиснулося, я не могла повірити у те , що відбувається.

- Чи то правда те, що ви зараз говорите? - тихим тремтячим голосом промовила я.

- Так, Росія почала війну…

- Ні… ні! Бути такого не може! - мене охопила істерика. Я плакала і не могла зупинитися. За вікном один за одним стало чутно віддалені вибухи.

У той самий час я з бабусею залишилися вдома. Сиділи у коридорі. Було дуже страшно, вибухи лунали щохвилини. Здавалося, що рашисти зовсім близько.

Мати з батьком швидко повернулися і ми попрямували до метро. Там уже було чимало людей, з них дуже багато іноземних студентів, які зовсім не володіли українською мовою. З першого дня ми оселилися на платформі, де і провели наступні 40 діб…

Першої ж ночі, коли вже збиралися спати, люди почали кричати, що у метро вибухівка. Незважаючи на те, що була вже комендантська година, попрямували у повній темряві додому. Ми майже не вмикали світло через світлове маскування. Уночі було так гучно, що мене просто тіпало. Я молилася, аби прокинутися наступного ранку…

Будні у метро були не такими й поганими. Було навіть весело, волонтери нас годували, а дітей розважали. Лише було холодно, спати доводилося у куртці, вкриваючись двома ковдрами. Я почала пристосовуватися, наша родина потоваришувала з сусідами, на мене найшло натхнення і самі собою створилися ці рядки:

«…Ризикуючи своїм здоров’ям, тілом
Військові захищають головне
Майбутнє української дитини
та український суверенітет».

Тоді батько наказав мені з бабусею та матір’ю вирушати за кордон, до Німеччини. Що ми і зробили наступного дня. У день від’їзду пролунало більше, ніж 100 вибухів безперервно. На вокзалі я гірко плакала, оскільки доводилося покидати Україну на невизначений час.

Через добу ми були вже в Польщі, а ще через дві - у Німеччині. Нам дала притулок гарна родина, якій ми дуже вдячні. Проте життя в Німеччині не складалося… Період адаптації затягнувся майже на рік. На чужині завжди гірше, аніж на Батьківщині, але доводилося звикати. Я вивчила німецьку мову, що було, звичайно, найкращим бонусом за час перебування там. Через 14 місяців після довготривалого вимушеного переїзду, ми, нарешті, повернулися додому.

Незважаючи на страх перед війною, перетнувши кордон, моє серце загомоніло радістю, а на душі стало легко-легко...