Дорожкін Назарій, учень 10 класу Комунального закладу «Запорізька спеціалізована школа - інтернат ІІ-ІІІ ступенів «Січовий колегіум» Запорізької обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бостан Людмила Миколаївна

Війна. Моя історія

Гей, плине кача по Тисині, плине кача по Тисині…..Січовий у сумі і болю…Перед очима вчителі, старші побратими по школі – випускники різних років, які пішли у Вічність, захищаючи рідну неньку – Україну: В’ячеслав Зайцев, В’ячеслав Ганніч, Тарас Воротний, Максим Лях, Данило Сабіров, Андрій Панасенко, Сергій Панченко, Єгор Коваленко.

Зростає калинова алея… в Січовому колегіумі – Алея Пам’яті Героїв. Відтепер кожен кущ має своє ім’я: На ній є і твоя калина, мій старший товарише Єгор…

І темрява насуває на очі. Переді мною розгорається картина твого останнього бою, про який розповідали твої товариші. Донеччина. Край відомий мені як місто найкращої футбольної команди, найкрасивішого стадіону, міста мільйонів троянд., а з часом – руїни, розбрат, війна.

Ворожий БПЛА полює за вами, спалах вогню, смерть, поранення побратимів, твій розплавлений бронік і автомат… Ти йшов і рятував, ти давав людям надію на життя, і сам життя втратив…

І не дає спокою питання, адже ти міг продовжити навчання в університеті, як зробили і роблять багато твоїх однокурсників, мав таке право? Ти міг не опинитися на цьому завданні, адже черга була іншого …, кого ти замінив, тому що так було потрібно. Ні, не мав для себе такого права, ні, не міг не опинитися. Тримаю в руках твоє есе «Ми поєднані свободою».

Ти писав його у 10-му класі на Всеукраїнський конкурс «Моя Україна», коли тобі було 15 років, саме стільки, скільки мені зараз – колегіанту школи, випускником якої ти був.

 «Все починається з кожного з нас…, писав ти. Щодо себе, усвідомлюю, що попереду важка робота над собою: не боятися, набувати знань, виховувати волю, щоб бути готовим захистити честь і гідність свою і близьких мені людей. І надихає нас в цьому Пам’ять про Героїв Небесної Сотні, братів з інших країн по боротьбі за Свободу, Честь, Гідність, які вірять в нас, в нашу перемогу і продовжують допомагати нам попри все».

Твої слова стали пророчими. Вже вкотре Україна у боротьбі проти російської навали виборює свою свободу, в яку ти так вірив. Ні, тільки віри недостатньо, ти діяв. Твої дії, твої слова мали донестися всім українцям, аби зрозуміти що відбувається.

Любов до історії, філософії, української мови, літератури в школі, історичний факультет, вели тебе до твого подвигу, адже українська нація, про яку ти писав як націю «незламних героїв, витязів-князів та лицарів-гетьманів, які постійно боронили й захищали свою землю, які своєю відвагою лякали ворогів, навіть не ступаючи з ними у двобій…, націю, яка підвелася з колін і порвала кайдани брехні, підлабузництва й зневіри, вдихнула на повні груди і вже ніколи й нікому не дасть себе принизити…», то – твоя Любов.

Ти запитуєш, Єгоре: «Ви вірите в неї, в Україну? Вони, ті наші герої (Герої Небесної сотні), вірили…». Продовжу твоїми ж словами, ти теж вірив, «…вбачаючи всього мороку і ставши … пліч-о-пліч з побратимами, не злякавшись темряви і вдихнувши повні козацькі груди морозяного повітря старої Морени, з ваших вуст лунав гімн рідної землі, і розносив відлуння його Стрибог степами нашими, то й повстала матір, знов повстав народ український». Ти вірив, що твої діти говоритимуть українською! Ти хотів їх сам навчати, як намагались вчителі наші навчити, хоч й не завжди їх слухав.

«Не судилося», – скаже пересічений громадянин…Утім не я! Моєму поколінню вже не загрожує тотальне затемнення свідомості, бо нам болять рани наших Героїв, в пам’яті на сторожі кожного українця, українки, які виживуть у цій війні, стоять наші захисники.

З кожною кулею, яка зупиняла чиєсь серце, з кожною пролитою сльозою, кожним болем та страхом ми стаємо більш мужніми, сильнішими. Ми стаємо свідомими. Ми швидко дорослішаємо.

Україна, ба більше, увесь цивілізований світ, захищаючи загальнолюдські цінності, має стати новим. «Має стати …» написав і задумався. Адже сам по собі він не стане. Світ – це я, він, вона, всі ми. А отже, кожний, кожна повинні ставати кращими за себе вчорашніх, тобто, він зміниться, якщо змінимось ми, змінюся я. Українці це доводять – на передовій, у тилу, у навчанні і праці, у тих змінах, яких зазнають.

Випадково чи ні, але я волею долі тимчасово знаходжуся в несуверенному німецькому м. Гамбург, який відомий духом свободи ще з далекого середньовіччя. Чи можна назвати це випадковістю?! Написав я і подумав: «Ні, не випадково, адже випадковість – це не пізнана закономірність».

Перебування тут підживлює мої відчуття щодо власної свободи, свободи діяти задля Перемоги України, її відновлення, нашого майбутнього. Так прагнув і ти, жити в країні, яка буде тебе надихати, давати неймовірне відчуття свободи. Ти боровся за це, боротимемося і ми.

Ми маємо самі творити своє майбутнє і свою державу, продовжуючи справу тих героїв, які цього не змогли довести до кінця…

Дякую, Єгоре, за можливість почути і відчути тебе, за питання, які виникали під час роздумів, інсайти, які я отримав. З кожним днем пізнаю світ по-новому, і навіть того не помічаючи, дорослішаю…

P.S. Не хвилюйся, твою Маму ми не залишаємо без підтримки.