Калита Ольга Сергіївна, 15 років, КЗ «Давидівська ЗОШ І-ІІІ ступенів Якимівської селищної ради Якимівського району Запорізької області»

Мені приснився жахливий сон… Я стою одна серед пустої вулиці. Наді мною темні грозові, хмари… Чую гул, що все ближче і ближче!.. Жах сковує моє тіло… «Війна, війна, війна!..» – набатом відбиває у моїй голові. Я хочу закричати, втекти, але не можу!

– Ну, чого ти, маленька? – лагідний мамин голос повертає мене в реальність. Я обіймаю маму. Пригадую події вчорашнього вечора і запитую:

–  А з Сашком нічого не трапиться? Він повернеться?

Сашко – мій двоюрідний брат, він дорослий. А мені ще немає й восьми років. На тому тижні вчителька в школі розповідала нам, що на Сході країни йде війна, точаться бої, гинуть люди. Але для мене – це так далеко! Війна не дістанеться нас, і поряд зі мною мої рідні!

…Я дуже люблю свого старшого брата, завжди з нетерпінням чекаю його на гостини. Хоч він і називає мене «мала», але завжди грається зі мною, розповідає смішні історії, навіть дозволяє «одним оком заглянути» до його телефону. Мені так подобаються його лагідні очі і красива усмішка!

Того  вечора Сашко завітав до нас «на пиріжки».

– Привіт, мала! – підхопив мене і закружляв по кімнаті. – Підеш зі мною сьогодні на танці?

Від радості я аж розтанула в усмішці. Скільки просилася – ніколи не брав! Щось тут не так… Я з підозрою  дивлюся на брата – а очі у Сашка сумні-сумні…

– Взагалі, я попрощатися прийшов... Вчора записався добровольцем на Схід.

Стало тихо… Мама чомусь почала плакати, тато запропонував Сашкові піти покурити… Але в цю хвилину до кімнати влетіла вся в сльозах тітка Тоня, його мама. Вона кричала, що нікуди не відпустить свого сина, що він зовсім здурів, хай інші йдуть, а він – тільки через її труп!

– Це війна! Розумієш, ВІЙНА! Я не хочу, щоб ти загинув! – зі слізьми в голосі кричала вона.

Загинути?.. Як це? Мого Сашка можуть вбити, і я його  ніколи не побачу?! Обома руками я обхопила брата і закричала:

– Не йди!

– Ну, чого ти, мала?

Сашко взяв мене на руки, підійшов до тітки Тоні, міцно обійняв:

– Мамо… Я мушу. Хто, як не я? Сьогодні Донбас, завтра Маріуполь, Запоріжжя… Я не хочу, щоб ворог топтав нашу землю. Хочу, щоб ви спали спокійно, а не кидалися від гулу снарядів, не ховалися від вибухів…

Я притулилася до брата, чула, як сильно калатало його серце. Сльози котилися по моїх щоках, а я все шепотіла йому на вухо: «Ти повернешся, повернешся…»

Сашко поставив мене на підлогу, пильно подивився у вічі:

– Обов’язково, мала. І ми ще підемо з тобою на танці.

Запала тиша. Я взяла свого улюбленого ведмедика і простягла братові:

– Тримай. Це тобі, щоб не було там страшно.

– Я берегтиму його. Обіцяю, що повернусь живим.

Сашко з тіткою пішли. В ту мить мені було дуже страшно. Я усвідомила, що війна не десь там, далеко, вона близько, і щойно вона торкнулася нашої родини. Я почала зовсім по-іншому дивитися на світ…

Через рік Сашко повернувся додому після госпіталю. А пізніше Указом Президента був нагороджений відзнакою «За участь в антитерористичній операції».

Я часто згадую його слова, що якби не оте поранення, то нізащо не покинув би своїх товаришів і залишався б з ними на бойових позиціях до кінця.

Я пишаюся своїм братом. Його мужність та героїзм надихають мене. У майбутньому хочу займатися волонтерством, підтримувати тих, хто потребує допомоги.

Назавжди зрозуміла одну річ: найцінніше, що має людина – це мирне небо, міцна любляча родина, батьківська оселя та рідна земля. Любіть свою країну, бережіть і захищайте її цілісність!