Знаходилась на заробітках у Чеській республіці. В ночі десь о четвертій годині дзвонить мені керівник і каже:
-Іра, ти що спиш? У нас в країні війна. Харків повністю розбомбили, Київ також.

А я у відповідь:
-Люся, якого біса? Ти що таке кажеш? Яка війна?

До чоловіка одразу не змогла додзвонитися, трусило. Проживала я з українцями з міста Калуш. Розбудила своєю бесідою з керівником усіх. Всі дзвонять своїм рідним. Всім відповідають, підтверджуючи, що у нас війна. В мене все життя промайнуло перед очами, мої найрідніші чоловік і донька там на війні. Не відповідають, може їх взагалі нема в живих. О 6 ранку все ж дозвонилась до чоловіка, вони проснулась і збирались до школи. Поки вчитель не сповістив, що в країні війна і діти до школи не йдуть. Мої ріднесенькі нічого не знали. А вже десь о 10 ранку почались обстріли по місту і області. Довелося спуститися у підвал, бо не було укриття. І там вони просиділи 2 доби. Навіть не могли написати смс, бо зв'язок преривався або відсутній був. А я тим часом не могла купити білет додому. У касах міста було повно чоловіків, які проявили відвагу їхати додому і захищати свою неньку Україну. Черги були великі по 1000 або 2000 людей на одну касу. Білети на автобуси були розкуплені на місяць на перед вже о 9 ранку по Києву. Такого там ще ніхто не бачив. Згодом я змогла купити білет і повернутися додому, до рідних.

Довелось з собою везти усе сіль, цукор, крупи, макарони, олію, навіть воду. Бо у місцевих магазинах було пусто на полицях. Згодом товари повернулись, все налагодили, але перші місяці не вистачало всьго. Митися ходили по черзі дитина, чоловік і я - всі в одній воді. Бо часто не було світла, а воду нагріти могли бойлером, який вже дуже старий. Згодом я дізналась що вагітна, і ми були вимушені переїхати з міста до області. І ось наша родина вже з 4 осіб і чекаємо на 5 дитинку.

Перший час літаки і ракети, які літали над головами, вводили у ступор і паніку. Нестача їжі і води також не налякала. Ми живемо разом. Але старша дитина й досі лякається звуку сирени і літаків, що інколи пролітають над нами. А про вибухи взагалі не можу сказати. Який страх наводять на дитину. Нажаль, зараз роботи не маємо, тількі підробіток. Так і живемо.