Свинаренко Аріна, 8 клас, Сумський ЗЗСО І-ІІІ ступенів №15 Сумської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Підопригора Юлія Олександрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 рік  –  це дата, яка змінила життя багатьох Українців. Я пам’ятаю цей день, як зараз, та й, напевно, ніколи вже не забуду. Я пам’ятаю, як за день до наступу ми гуляли з друзями, гомоніли про уроки і як гарно було на дистанційному навчанні. А зараз я розумію, що краще було, коли ми ходили до школи, коли  бачили одне одного, коли  не боялися за своє життя та життя своїх рідних, коли  могли спокійно гуляти до ночі, коли не боялися просто засинати, через убивчі ракети та дрони, що кожної ночі над нами літають. Але, на жаль, зараз я можу лише мріяти про те, щоб знову побачити своїх друзів та рідних, бо через війну мені довелося покинути рідну домівку, проте не одразу.

У ту мить, коли кацапи поцілили ракетою по заводу, де працював мій тато, мені стало дуже страшно, бо я не знала, живий батько чи ні. На щастя, обійшлося, бо не встиг доїхати до роботи, на відміну від інших…  

Підприємство переїхало на захід України, тому нам довелося теж покидати рідне місто. Дехто з татових колег переїхав до Вінниці, хтось до Львова, а ми з батьками – до Тернополя. Тут мені  не по собі, тому що місцеві  живуть без страху смерті.  Тут ракети літають дуже рідко. Тож люди не знають, як це втратити рідний дім,  близьких та друзів, та це навіть добре, тут щасливі, і я їм через це заздрю. Однак спочатку мені було неприємно, що на Сумщині постійно чують вибухи, постріли, щодня ховають загиблих військових і цивільних, дорослих і дітей, а вони живуть спокійно.

Місцевого діалекту я не розумію. Якщо трапиться випадково сказати якесь російське слово, дивляться на мене дивно. Буває, почую суржик, і  стає спокійніше, бо здається, що я знову вдома, у моїх рідних Сумах.

Але це почуття тимчасове. Не полишають думки, що втекли назавжди, що ми ніколи не повернемося або що повертатися вже буде нікуди, як це сталося із моїм дядьком, який усе своє життя прожив у Херсоні, а зараз там вже нічого немає...  Згадую, як ми влітку з дідусем  та бабусею їздили до нього,  ходили гуртом на річку, а зараз я розумію, що цього вже ніколи не буде, що я вже ніколи не повернуся в той Херсон, де колись  була щасливою і безтурботною.

Мені завжди нелегко знайти спільні теми для розмови з людьми, а тут ще й чуже місто. Це не те місце, де я можу бути собою, бо не всі розуміють жах війни.  

Недавно почула розмову своєї викладачки з малювання з її ученицею. Ішлося про те, що ціни на квартири дуже піднялися, а все через те, що стався наплив «східних». Мене це образило, але я змовчала, бо  зрозуміла, що для них ми лише біженці. Хіба переселенці не українці?! Проте не тільки мені важко влитися в колектив, а й моїй мамі. Вона не могла знайти роботу чотири місяці, через те що у тернопільців у пріоритеті взяти на роботу «своїх».

Однак не тільки ми переїхали до Тернополя. Я зустрічаю багато людей з Харкова, Чернігова, Полтави і моїх рідних Сум. Також разом з нами переїхали друзі батьків.

У їхнього сина все трохи краще, ніж у мене. Ходить собі до місцевої школи, як тільки переїхав, і завів  чимало друзів, а я, на жаль, ще не можу. Досі навчаюся в сумській школі, бо в нас дистанційне навчання. Тато працює на тій самій роботі, а мама  –  у  магазині взуття. Але з нового навчального року я піду до нової школи, і сподіваюся, що знайду собі багато друзів. Легше стає, тільки коли помічаєш підтримку. Так, є ті, хто нас розуміє і співчуває.  

До речі, Юлія – це жінка, яка здає нам квартиру, – є одною з них. Вона розуміє, як важко вимушено переїхати до чужого міста. Юлія нас підтримує, бо вона сама з Чернігова, і завдяки їй я почала почувати себе трохи впевненіше.

І проживши пів року у Тернополі,  розумію, що все не так вже і погано, починаю звикати до нового місця, до людей, до їхньої мови і культури. Зрештою, хіба винні ті, кого обминула біда? Проте, навіть якщо проведу тут усе своє життя, буде одна деталь, яка нас буде відрізняти. Місцеві – доволі релігійні люди, а я ні. Я не вірю в Бога, бо, якщо б він був, він не допустив би війни. Мені б дуже сподобалося тут, якби подорож була просто батьковим відрядженням. Але все ж таки Тернопіль не мій дім, це не мої люди, не мій власний вибір. Дуже важко покидати свій дім, як фізично, так і морально, але ще важче прощатися з рідними і навіть не знати, коли ти повернешся і чи побачиш їх знову.