Про жителів Кам’янки і їх будинки окупантам розповідали місцеві.
Я з селища Кам’янка (раніше Більмак). Якийсь час ми жили в окупації, а восьмого квітня виїхали до Запоріжжя.
Наш син живе у Словачинні - він нам повідомив, що почалась війна і росіяни бомблять Київ. 24 лютого він нам зателефонував о шостій ранку і запитав, як там Ріта в Києві. Це наша донька, в неї - двоє маленьких дітей. Коли обстріли почались, вони не знали, куди подітись і що робити. У нас був шок.
Кам’янку вперше обстріляли «Градами» третього березня. Чоловік був на роботі, а я вискочила у погріб разом з котом. Потім нас окупували, поставили блокпости. На роботу в адміністрацію я вже не їздила.
Страшно було залишитись без зв’язку. Люди підтримували один одного, як могли. Розказували одне одному, якщо вдавалось щось дізнатись, допомагали. Я домовилась зі знайомим підприємцем: він продав мені дріжджі, а я йому пекла хліб у хлібопічці. У подруги не було світла - то вона мені привезла м’ясо, яке було в неї морозилці. Звичайно, було важко.
Окупанти нас не займали, але в магазинах було пусто, в банках були великі черги. Пам’ятаю, як стояла в черзі по борошно і його не вистачило.
На початку квітня пішли чутки, що заїхали кадировці і пішли по хатам. Було страшно. Да нашої хати зайшли четверо в масках зі зброєю, з ними говорив чоловік. Відповідаючи на їх питання, він сказав, що я ніде не працюю.
В мене був такий напад, що, здавалося, я втрачу свідомість. Вони хотіли викликати «швидку», а потім повернулись, щоб пересвідчитись, що зі мною все гаразд.
Наступного дня до нас знову прийшли. По вулиці їхала БПМ, далі – Урал, а слідом йшли пішки чоловік десять росіян. В нас тоді нічого не забрали, а через кілька днів ми швидко зібралися, забрали з собою ще двох людей похилого віку та виїхали. Їхали колоною з сотні приватних машин.
Проїхали 18 блокпостів. Всіх перевіряли, дивились. Дорогою ми бачили роздягнутого хлопця на одному з блокпостів. Прискіпливий ДНРівець розповідав, як ми знущалися над жителями Донецька. Коли ми доїхали до нашого блокпоста, плакали від щастя. Це було дуже тяжко.
В Запоріжжі ми працювали спочатку дистанційно, а потім вийшли на роботу: допомагаємо переселенцям. 75 відсотків нашого району окуповано, але ми всі чекаємо визволення.
Ми спілкуємося з сусідами, які залишилися в окупації. Ми їм вдячні від усього серця - вони, як можуть, дивляться за нашим будинком. Ми закопали два прапори, а ось всі грамоти мої з роботи сусід спалив. Він заховати хотів, але я не могла його на таку небезпеку наражати: окупанти все одно ходять по хатам і перевіряють все.
А люди, які пішли на співпрацю з ворогами, приводили російських військових до нашого будинку, казали, що в нас є електроопалення і їм можна там жити. І це - свої люди, які жили зі мною на одній вулиці, з якими ми вирішували якісь господарські питання.
