Сім’я харків’ян вже не могла терпіти обстріли, а їхати було нікуди. Тоді їх запросили до себе у Полтаву батьки синового друга

Я з Харкова. Сім’я моя теж. Ми тут жили. Діти вчилися, ми працювали. Усе в нас було добре. 

24 лютого - це був дуже жахливий день. Ми о п’ятій ранку почули якісь вибухи, спочатку нічого не зрозуміли. Ми ще й живемо дуже близько до околиць міста. Потім побачили стовпи диму, військові машини – і зрозуміли, що війна. Спочатку не знали, що потрібно робити, десь до 5 березня були в Харкові. Тут було дуже страшно: постійні вибухи, обстріли. 

Мене шокувало ставлення росіян до людей. Я не розумію, як взагалі можна було розпочати війну, не розумію цього знищення міст, коли гинуть тисячі жителів.

Обстріли були все сильнішими, стало зрозуміло, що все це швидко не закінчиться. Магазини зачинялися. Ми вирішили далеко не їхати від нашого міста й поїхали в Полтаву.

Виїжджати було нелегко - ми до Полтави добирались весь день, бо дуже багато було машин на виїзді з Харкова. Нам особливо не було куди їхати, а в Полтаві був друг мого сина, вони разом навчалися. Їхня сім’я сказала, щоб ми приїжджали, що приймуть нас. Зараз ми їздимо додому, живемо на два міста, але вже хочемо повертатися до Харкова.

Рідні всі роз’їхалися по різних містах і країнах, поки разом бути не можемо. Війна нас розкидала. Загалом війна для мене – шок. Я не можу цього прийняти чи зрозуміти.

Війна повинна закінчитися тільки нашою перемогою, я іншого варіанту не бачу. Це зло має бути обов’язково покаране. Після потрібно буде все відновлювати. Роботи дуже багато, але я вірю, що ми все відновимо й буде навіть краще, ніж до війни.