Лендич Аліна, 3 курс, КЗ СОР «Лебединський фаховий медичний коледж імені професора М.І.Ситенка»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Нечваль Ірина Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року відбувся наступ росії на Україну. Почалися активні бойові дії на її (підкреслю, до того ж законній) території. Повітряний простір пронизували ракетні удари... Російські війська вдерлися до України з території росії, Білорусі й тимчасово окупованого Криму. Завдяки спротиву української армії та сил самооборони вже в перші дні агресії російська армія зазнала значних втрат у живій силі та техніці. Військові стали неймовірним захистом для всіх нас. Вони вели та ведуть активний супротив ворогу.

У перші дні були створені бригади з добровольців: люди взяли до рук зброю і «коктейлі Молотова» та йшли в бій з  російськими солдатами.

Я проживаю в невеликому містечку Лебедин, що на Сумщині. Війна почалася для нас (як і для всіх) несподівано. На той час, я навчалася ще в школі. Моя родина прокинулася вранці 24 лютого 2022 року не від звуку будильника, а від вибухів… З новин ми дізналися: почалася війна. Колони російських військ були вже в Сумах. Перша бронетехніка ворога з’являється на вулиці Харківській близько сімнадцятої. До цього часу сумчани намагаються отримати зброю. Росіяни рухалися на Київ через Суми, але їхні колони поступово рідшали. Наші хлопці їх нищили, як колорадів.

24 лютого розпочалися важкі бої за Охтирку, де тоді були зосереджені найбільші в області українські сили. На жаль, не без втрат... Що ж чекає нас далі?

Було дуже страшно, незрозуміло, боляче. У нашому місті почалася паніка. Дуже великі черги до автозаправок, магазинів, аптек. Усі почали шукати укриття. Якісь підвальні приміщення, рятівні «дві стіни» у квартирі, погрібець на власному подвір’ї. ТРО робили укріплювальні споруди, пересічні люди набирали пісок у мішки і укріплювали укриття. Допомагав кожен, як міг. З 25 лютого 2022 року Лебедин перебував у оточенні ворога...

Лізли рашисти до нас, як таргани в тепле місце. Проте завдяки мужності українських військових та допомозі цивільного населення російські окупаційні війська до міста не потрапили.

Росіяни зупинилися біля села Бишкинь, що за дванадцять кілометрів від Лебедина. 10 березня нас атакували від 650 до 800 одиниць російської техніки. Цивільна машина, яка їхала в обласний центр біля Бишкиня  була розстріляна з ворожого танка разом з людьми, які у ній перебували. Під час російських бомбардувань Лебедина (а залітали вони сюди, як до себе додому), які тривали тиждень по двічі на добу, ворог знищив міську електричну підстанцію. У результаті на декілька днів місто залишилося без світла, водопостачання та мобільного зв’язку. Неможливо додзвонитися до рідних, запитати, як вони, чи живі…

Російські нелюди безжально розстрілювали все і всіх на своєму шляху.  

Під час одного з бомбардувань авіаційна бомба влучила в будинок у Лебедині. Пів будинку було знищено вщент. Але людям пощастило ‒ і вони залишилися живі. Багато горя принесли росіяни на мою батьківщину. Війна ‒ це страшно, боляче. Але розпач і пітьму перемагає світло боротьби наших воїнів-захисників.

Ми пам’ятаємо кожного, хто поклав своє життя заради перемоги. У коледжі щоранку вшановуємо пам'ять загиблих випускників коледжу. Їх уже 8...

Усі студенти беруть участь у волонтерській діяльності. Я також допомагаю плести сітки, квасити капусту, робити вітамінні суміші та енергетичні батончики, виготовляти окопні свічки. Вклад невеликий, але від душі. А найбільше радію тому, що можу говорити рідною українською мовою, маю паспорт громадянки України, дуже стресостійка, адже нікуди не виїжджала і вірю в перемогу. Люблю своє місто, коледж, людей! Слава Україні! Героям слава!