Курілович Вікторія, 9 клас, Рівненський обласний науковий ліцей-інтернат

Вчитель, що надихнув на написання — Бондарець Олександр Іванович

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ви колись відчували абсолютну безнадійність, відчай, страх, несамовиту біль? У вас було відчуття беззахисності, страху, що ви можете померти в будь-яку хвилину? 

Якщо ні, то я вам заздрю. Це може звучати егоїстично, але людина, яка ніколи не жила у війні, не зможе до кінця зрозуміти біль кожного, хто пережив чи переживає щось подібне.

Мене звати Вікторія, і це моя історія, яка датується ще моїм народженням. У цій історії не буде навіть 1% того жахіття, що переживають українці, які зазнали окупації своїх рідних містечок, які кожного дня моляться, щоб прокинутися наступного ранку, які готові піти на будь-які жертви, щоб захистити власну домівку та сім'ю. Я покажу інший шлях – шлях дівчинки, яка в перші дні війни навіть до кінця не усвідомлювала, що відбувається.

Я пам'ятаю лише мільйони дзвінків від уже колишніх однокласників, родичів зі словами: "Почалася війна". Пам'ятаю, як у дитинстві думала, що я живу, наче у мильній бульбашці, яку ніколи не зачепить щось страшне. Але як я помилялася, бо навіть тоді, ще з 2014 року - йшла війна. Мої батьки майже ніколи не говорили зі мною на цю тему. Єдине, що вони казали: "Це далеко, доню. Добре, що ми живемо на заході України". Але це була лише ілюзія. Це я усвідомила тільки тоді, коли вже почалася повномасштабна війна.

Я відчувала несправедливість, що зараз тут, у затишній квартирі, а хтось зараз помирає від удару ракетою також у свою, колись затишну, квартиру. Пам'ятаю, як у перші тижні повномасштабної війни ми бігали у сховище під церквою неподалік нашого будинку. Кожний гучний звук лякав мене до тремтіння, змушував серце стискатися від страху. Я прислухалася до кожного звуку, намагаючись зрозуміти, чи це простий гуркіт, чи це ракета, яка влучила неподалік.

Повертаючись додому після кожної тривоги, я дивилася на нашу дев'ятиповерхівку переконатися, чи вона ціла.

Важко заперечувати, що ця війна залишила глибокі рани в моєму серці. Тривожність почала брати гору над холодним розумом. Я не пам’ятаю жодного дня, коли б не відчувала тривогу на душі з початком війни. Нав’язливі думки заполонили мій розум. Я вперше відчула, що таке панічна атака, і я нікому не бажаю відчути це. Страх і невизначеність зруйнували відчуття безпеки.

Я намагаюся жити далі, знаючи, що життя більше не буде таким, як раніше. Але десь глибоко всередині залишився страх, який з'являється з кожною сиреною, кожним гучним звуком, кожним нагадуванням про те, що війна триває, і жодна ілюзія більше не захистить мене від реальності. Єдине, що я точно знаю — це те, що ми повинні перемогти. Ми не можемо відступити. Ми маємо показати, що ми сильні, незламні та готові захищати свою землю до останнього подиху. Ми доведемо всьому світові, що правда і свобода завжди за нами, і ми переможемо, бо це не просто боротьба за нашу землю, це боротьба за нашу Батьківщину, за наш народ, за нашу волю.