Томащук Людмила Іллівна, вчитель, Білоцерківський академічний ліцей "Вектор" - гімназія №18 Білоцерківської міської ради Київської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів… Це багато чи мало? У планетарному масштабі, звичайно, небагато. А якщо говорити про життєвий шлях людини, літа якої відміряно дуже скупо, –  це значний проміжок часу. За нього можна встигнути закохатися, створити сім’ю, народити дитину, навчити її ходити, говорити та ще багато що…

Безперечно, час –  річ складна, не завжди нами оцінена, не завжди нами шанована. Ще встигну, відкладу на потім, а там...

Якби ж я знала, якби ж ми знали, як треба цінувати кожну хвилинку, кожну мить радості та спокою, коли займаєшся буденними, навіть набридливими, справами, коли поряд із тобою рідні людини, світить сонце, співає пісню кохання пташка та мирно тече день за днем. Якби ж я знала, якби ж ми знали, що світанок 24 лютого 2022 року не настане для нас, українців. Що прийдуть люта тьма, жах, тривога, страждання, розлука з рідними. А ще смерть –  жорстока, безсердечна, сліпа до старого й малого.

Що після перших вибухів захочеться сховатися десь там, глибоко під землею, щоб ворожа куля, снаряд, бомба не знайшли тебе й не відібрали те найцінніше, таке миле, таке вразливе – життя.

Хотілося якогось забуття, щоб те страшне жахіття закінчилося вже зараз. Чому ми? Чим згрішили? Дивилася потайки у вікно – там метушилися люди, пакували речі, забирали найцінніше та вирушали геть від біди. Та чи є те «геть» в Україні, чи є те місце, що захистить від ворожої руки? Нема. Вони їдуть, а ти залишаєшся, бо тут твоя дитина, через місяць має народитися довгоочікуваний онучок. Він під бомбами, то хіба ти маєш право бути десь далеко? Та ще там, за екраном монітора,  чекають учні та учениці, твій обов’язок – не дати їм загубитися в цей страшний час.

Так минають години, дні, тижні – і, дивно, страх поступово минає.  Йому на зміну приходить така сильна ненависть, що, здається, роздер би, кожного зайду на шматки.

А потім поступово починає оселятися прозріння – те місце, де має панувати мир і спокій,  треба створити нам самим,  українцям. Не опускати рук, не миритися, навчитися любити себе, свого сусіда, свій дім, вулицю, місто… Там, на Сході, Півночі, Півдні наші не здалися. Ті українці, яких завжди вважала спокійними, часто байдужими та інертними, раптом виявили такий характер, таку силу волі, таку здатність не коритися, що здивувався весь світ.

Ця війна стала іспитом для кожного на звання «Людини», не особи, не живої істоти, а саме – Людини.

І ми, виявляється, можемо скласти його на відмінно: я, як учитель, докладаючи максимум зусиль, щоб мої учні росли гідними та вдячними людьми; моя мама, вісімдесятилітня жінка, турбуючись про економне використання електроенергії, води, газу. Кожен робітник на виробництві, у полі чи в офісі – чесно, на совість виконуючи свої завдання.

А головне, ті, що взяли зброю до рук, сміливо дивлячись рашисту в обличчя, дбаючи про життя товариша в окопі.

1000 днів минає, як почалася війна… Вона змінила все навколо, вона змінила мене. Я не думала, що здатна на такі сильні почуття, що в моєму серці можуть жити одночасно така велика любов до місця, до якого приріс наживо душею, до справжніх людей, які перебороли страх, обивательську байдужість, матеріальні спокуси, та просто дика ненависть до тих, хто почав цю війну, спланував насильство та смерть моїх співвітчизників, хто продав свою душу сатані в пекло за тридцять срібних монет.

Не сьогодні, а завтра настане Перемога! Я в це гаряче, щиро вірю! Згине клята імперське зло, зміниться моя рідна Україна! Ми ще здивуємо світ – переможці бо здатні на все!