Ступак Марія, 9 клас, Ужгородський ліцей №15 Ужгородської міської ради Закарпатської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гасяк Людмила Антонівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я знайшов його… Свій старий щоденник, що його я почав писати в старій харківській школі ще за порадою Олени Миколаївни. Серед нас, учнів, її називали просто “Лєна”.  То була привітна жінка низького зросту, та, на яку зазвичай не звернеш жодної уваги. Та зараз не про неї.

Я взяв до рук потертий від часу щоденник, на вигляд такий старий, шкільний зошит на 64 аркуші з криво наклеєними літерами, вирізаними з маминих давно вже не потрібних журналів про моду.

Коли я його розгорнув, то побачив написані моїм кривим почерком записи й трохи розірвані сторінки від необережного користування, на них були плями від їжі, поту й грифелю, що часто залишався на моїх руках після креслень. А тоді, розгладивши зім’яті сторінки руками, я почав читати…

Вівторок. 25 січня 2022 рік

Привіт, мій любий щоденнику! Лєна (вона ж Олена Миколаївна) порадила мені почати записувати свої думки та переживання. Насправді, я дуже хвилююся, тому що всі почали метушитися і говорити про якесь можливе вторгнення. Мені страшно.

Середа. 2 лютого 2022 рік

Баба Оля сказала, що сусіди, з якими вона спілкується, почали поширювати чутки про початок війни 16 лютого.

Мама через вмовляння бабусі почала збирати валізи, тато сказав, що це все маячня, і нічого не буде. Він стверджує, що вони все перебільшують.

Середа, 16 лютого 2022 рік

Поки що нічого не сталося, та мама все ж моторошно дивиться у вікно і чекає початку, а бабуся не перемикає телеканал з новинами.

Тата немає, тому що він на роботі.

До речі, він працює пожежником, я ним захоплююся і теж хочу бути пожежником, коли виросту, і допомагати людям, бо це круто!

Понеділок, 21 лютого 2022 рік

Татові вдалося переконати маму, і вона все ж розібрала валізи, але частину речей ще залишила. Мені вже не так моторошно: всі припинили розмовляти про вторгнення, принаймні при мені, і тільки іноді я чую деякі розмови про це в новинах.

Четвер, 24 лютого 2022 рік

Через шум зборів та басисті крики батька я прокинувся о п‘ятій ранку. Тата терміново викликали на роботу, думаю, що саме тоді він почав вірити, що все це не “пусті балачки”. Адже він голосно лаявся, нервово збираючись до своєї пожежної частини, у нього сьогодні мав бути вихідний. Мама, як білка в колесі, бігала по квартирі, шукаючи якісь речі. Бабуся міряла тиск.

Тоді я на тремтячих ногах вийшов зі своєї кімнати. Нічого не розуміючи, я дістав наказ від мами знайти документи в їхній з батьком спальні.

Субота , 26 лютого 2022 рік

Я чув вибухи. Ми переїхали на дачу, тому що в місті небезпечно, на думку батьків. Надворі холодно. Вбиральня розташована на вулиці, мені не комфортно.

Неділя, 13 березня 2022 рік

Цілу ніч я не спав через звуки від пострілів та вибухів, котрі набатом били по барабанних перетинках. Мама почала говорити про переїзд до Києва, бо там безпечніше.

Я сказав, що не хочу залишати Харків, вона не стала мене слухати й промовила: “Даніель, заспокойся. Повір: так буде краще для нас.” Я образився на неї.

П’ятниця, 25 березня 2022 рік

Київ хоч і великий, та мені в ньому не подобається. Я хочу додому. З мамою я не розмовляю близько тижня. Все ще ображений на неї. Моє оточення – це бабуся, з котрою я граю в шахи та інколи розмовляю. Тато ж з нами не поїхав, точної причини не знаю. Та він обіцяв, що приїде до нас в квітні.

Неділя, 10 квітня 2022 рік

Тато приїхав. Київ став на капельку привітнішим. Тепер батько працюватиме тут.

Середа, 31 серпня 2022 рік

Любий щоденнику, в червні мені виповнилося 13 років, але я не став про це писати. Не хотів. Завтра я піду до київської школи. Хочу назад додому. До Харкова.

Субота, 07 січня  2023 рік

За час мого навчання в Києві нічого особливого не трапилося. Мама забрала мої документи зі школи. Ми їдемо до Кракова. Я не хочу покидати Україну. Навіть Київ став для мене рідним.

Гортаючи сторінки, я сподівався знайти ще якісь записи, але, окрім обірваних порожніх аркушів, нічого не побачив. Той період свого життя я пам’ятаю дуже погано, та щоденник навіював мені спогади.

Через декілька днів, коли ми сіли в потяг, я почав розпитувати маму про те, коли ми повернемось: не хотів покидати рідні землі. Вона просто мовчала і дивилась на краєвиди, що мерехтіли у вікні. Коли ми приїхали до Львова, я з надією подивився на матір. Тоді ми сіли в таксі і поїхали в готель. Ту ніч я пам’ятаю погано, бо майже не спав, і всі думки перемішувались в моїй голові.

У Польщі нас зустріли волонтери, вони нам дуже допомогли. А саме, надали матеріальну й психологічну допомогу, а також віднайшли нам житло.

Я їм надзвичайно вдячний. Насправді, переїзд до нової країни вибив мене на деякий час з рівноваги, але більше бентежила відсутність поряд батька. Він приєднався до лав армії, став допомагати людям на фронті. Я пригадав, як боявся написати йому, й тренувався на чернетках, згодом я знайшов їх на піддашші.

Там я розповідав батьку, що допомагаю в Краківському волонтерському центрі. Зі мною там була мама. До центру приходили різні люди, частіше ми допомагали тим, що потерпіли від війни. Я зустрів там багато різних осіб, вислуховував всі їхні проблеми, давав поради і теревенив з ними на різні теми, щоб і самому відволіктися від страшного внутрішнього кошмару.

Надихнувшись людьми у центрі, я вирішив повернутися до своєї дитячої мрії.

Хоч і не так, як планувалося раніше, я хочу допомагати людям, тому планую стати соціальним працівником. Тобто, навчати їх жити зі своїми серйозними проблемами, вирішувати їх разом і знаходити вихід зі скрутних ситуацій. Я вважаю, що найбільша сила в допомозі одне одному. Через війну я пережив багато страждань, та не хочу такого для інших. Я зрозумів, що допомога − це той самий шлях, який приведе нас до кращого майбутнього, і хотів би, щоб якомога більше людей вступило на цю стежку взаєморозуміння та тепла.

Інколи людям достатньо всього декількох слів чи простих обіймів, щирого погляду або ж тепла домашніх улюбленців. Такі дрібниці, на які ви не зважаєте, комусь можуть врятувати життя. Не відвертайтеся. Допоможіть.