Статко Ганна Євгенівна, 15 років, КЗ «Сватівський ліцей №2»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Балюк Лариса Віталіївна

Есе "Один день"

У кожного з нас є свій день, коли війна почалася особисто для нього. День, коли ти усвідомив, що вже так, як було раніше, ніколи не буде. Що тоді сталося, щоб сказати, що це саме він?

Для мене , тоді ще зовсім маленької дівчинки з м. Дебальцеве, це питання виявилося дуже складним.

Перебираю спогади за 2014 рік. Липень. Канікули. Я закінчила перший клас і весело відпочиваю з друзями, яких дуже було багато в нашому мікрорайоні. Здавалося, що ми просто безтурботні звичайні дітлахи, але тривога й напруженість уже вповзла в місто і її неможливо було не відчути. На будинку міськради майорів прапор «ДНР», серед дорослих ходили тривожні, незрозумілі нам, малим, розмови.

Невідомість лякала й мама відправила мене у с. Комісарівка Перевальського району Луганської області до бабусі, бо в місті ставало неспокійно.

А через кілька днів почалося визволення м.Дебальцеве Збройними Силами України. Операція була вдалою, втрати були незначні, а ми дуже раділи, що все так швидко закінчилося й ми можемо повернутися додому.

Я ще не знала, що 31 серпня 2014 року – це останній день, коли я бачу своїх дідуся та бабусю, можу торкнутися до них, обійняти, поцілувати. Може, це тоді й був той самий день? Напевно, ні, бо ні я, ні матуся ще не знали, скільки таких днів попереду.

Однак літо продовжувалося, ми знову радісно гуляли з друзями у дворі нашої багатоповерхівки, хоча увечері часто бачили, як снаряди летіли в бік окупованої, ще не визволеної Горлівки. Та дитинство брало своє. Чого нам журитися? Чого перейматися, що рідні чомусь неспокійні?

Якщо можна просто сказати матусі перед сном: «Я буду спати, а ти мене стережи». І вона, не зімкнувши очей, берегла мій маленький сон, доки працювала важка артилерія, намагаючись звільнити сусіднє місто.

Знаєте, ми зовсім не збиралися кудись їхати, незважаючи на те, що кожного дня все більше було тих, хто залишав наше місто. Наші знайомі просто не витримували невідомості, чуток, паніки, яка знову чомусь поверталася у щойно визволене місто.

Особисто ми були впевнені, що наше життя буде таким же мирним як у Слов’янську, Бахмуті чи близькому Світлодарську.

Проте… 24 серпня 2014 року. Уся Україна святкує День Незалежності. Як зараз пам’ятаю, тоді був чудовий сонячний день. Матуся вийшла на вулицю. І раптом звідусіль почулися обстріли. Так сепаратисти чи російські найманці (точно не знаємо) вирішили «привітати» мирних мешканців зі святом.

Ці двадцять хвилин здалися вічністю. У квартирі я була сама, лежала у ванній кімнаті, охопивши голову руками (такі дії ми вже відпрацьовували), а мама ледве встигла прибігти знадвору. Коли я поглянула на неї, то побачила бліде, як у мерця, обличчя. Свій страх вона не змогла та вже й не зуміла б, мабуть, приховати.

Після цього у мене почало боліти серце й було вирішено, що поїду трохи пожити до іншої бабусі в місто Сватове, що на Луганщині. 28 серпня 2014 року – останній день, коли я була у рідному домі, бачила своїх друзів, знайомих бабусь-сусідок, рідну школу. Може , це й був той день, коли почалася для мене війна по-справжньому?

І знову я в цьому не впевнена. Мабуть, через те , що попереду було чимало днів-випробувань. Чому? Адже я вже на мирній території, і все начебто було гаразд? Ні, до спокою далеко.

Матуся залишилася в м.Дебальцеве працювати, бо вже розпочався навчальний рік, й вона , учителька української мови, була потрібна не лише мені, а й тим дітям, що залишилися в рідному місті. Пам’ятаю, що дуже за нею сумувала, її зовсім мені не вистачало, коли потрібно було вчити англійську мову, а бабуся в ній геть не розумілася. Тоді ми вчили її з мамою по телефону.

Мені дуже була потрібна її підтримка, коли над школою пролітали військові гелікоптери, й усі місцеві діти визирали з цікавістю у вікно. А ми, переселенці з Дебальцевого, Горлівки та Щастя (нас таких було троє) ховалися під парти.

І весь час була надія, що це ненадовго, що лише місяць – і ми повернемося. І все буде так, як раніше: улюблена перша вчителька, яка продовжувала навчати моїх трьох однокласників, заняття на фортепіано, танцювальний гурток, басейн, моя щойно відремонтована кімната з новими меблями, килимами – усе , щоб маленькій урешті було зручно.

І ніхто з нас не знав, що цього вже не буде ніколи.

Коли розпочалися активні бойові дії, коли стало неспокійно після перших Мінських угод, ходили чутки, що це війна на чотири роки. Ми не хотіли вірити, бо це дуже довго! А нам так хочеться повернутися і щоб усе було як раніше. Зараз 2021 рік. Іде сьомий рік з початку війни.

А я, пишучи це есе, все намагаюся з’ясувати, коли ж для мене почалася війна. А так хочеться дізнатися , коли ж вона вже закінчиться.

«Мирне» життя настало для нас у лютому 2015 року, коли мама, дивом виїхала з оточеного Дебальцевого й не залишилася у славнозвісному Дебальцівському котлі.

Тоді це було справжнім щастям. Щастям, що ми залишилися живі.

Наше життя почалося, хоч ми тоді ще цього до кінця не усвідомлювали, з чистого аркуша: не було власного житла, у матусі не було роботи, й не було впевненості, що вона знайдеться, не було близьких та знайомих, не було ще сил, щоб усе пережити. Була лише надія, а ще – підтримка фонду Ріната Ахметова, який не кинув на призволяще своїх земляків.

А зараз мені п’ятнадцять, і я вже сьомий рік живу під мирним небом Сватівщини, яка встигла стати мені другою домівкою.

Я мрію стати журналісткою, маю багато друзів і знайомих і нарешті відчуваю, що живу так, як мріяла б жити у мирному Дебальцевому.