Ожиговецька Олеся, 16 років,

Лисичанська багатопрофільна гімназія

Есе "Один день"

Війна - ця подія кожного разу змінює мільйони, а іноді й мільярди людських доль назавжди. Вивчаючи історію, ми неодноразово стикаємось з війнами народів, держав і розглядаємо їх суто з політичного та економічного боку. Мало хто замислюється, що відчували люди у той чи інший час, як вони виживали? Ми не роздумуємо над цим, бо, здається, що з нами це ніколи не трапиться, що це щось далеке від нас, але сталось…

Замислитись над тим, як виживають люди у такій ситуації, довелося і моїй родині.

Як завжди, нічого не віщувало біди: тихий, весняний ранок, тато з мамою сиділи на кухні, пили каву, я та мій брат із сестрою ще спали, і раптом гул, ґвалт, вибухи один за одним.

Перше, що почуваєш у цей момент, - страх, за себе, за рідних, нерозуміння: що це? де? що робити? А далі сирени по всьому місту, біганина. Усвідомлення того, що війна почалась, приходить пізніше. Ти просто не можеш у це повірити. До цього я бачила таке лише в кіно. Війна поділила життя тисяч українців на “до” та “після”.

Цей день для мене став “зніманням рожевих окулярів”, ніби, я потрапила в іншу реальність: люди поділились на “добрих” і “злих”; дитинство скінчилось.

Згодом постійні обстріли, гул літаків, вибухи стають не такими лякаючими, бо ти вже знаєш алгоритм дій у критичних ситуаціях; бомбосховища стають теж більш обладнаними для людей. До всього можна пристосуватись, навіть до постійних тривоги та страху.

Дякуючи нашим захисникам, про це я можу лише згадувати, адже вони подарували нам найголовнішу цінність у світі - мир.

Мир для мене це, в першу чергу, спокій, почуття захищеності у своєму місті, квартирі, кінець страху за своє та рідних життя, повноцінне життя.

Я ніколи б не хотіла повернути ці дні і не хочу, щоб у такій ситуації опинився будь-хто не тільки в Україні, а й в усьому світі.