Петряков Володимир Миколайович, 65 років:
9 серпня 2016 року о третій годині ночі ми потрапили під обстріл. Один снаряд упав біля двору, другий — за будинком, біля городу. Паркан — вщент, будинок пошкоджений осколками, шибки вибиті в усіх житлових і підсобних приміщеннях, гараж пошкоджений.
Постріл був. Я встиг упасти на підлогу, а спав я в залі. Потім буквально перерва дві-три секунди, і я встиг вискочити в іншу кімнату, коли все це завалилося. Встиг змахнути тільки з себе уламки скла.
Було видно спалахи вогняні. Моторошнувата історія була, дуже моторошно. Я навіть не можу зараз по годинах визначити, як що було. Це було, як в страшному сні, десь хвилин 30 кошмарного сну. Десь дві-три секунди — і вибух, дві-три секунди — і вибух.
Це взагалі несподівано було. Ніхто ніяк не сподівався. Я, звісно, був оглушений у цю мить і нічого не розумів.
Дуже пошкоджена криниця, поперебивало електропроводку в будинку. Десь тиждень ми були без світла. Стовпи покручені, клумба зникла. Собака взяв на себе удар. Одразу її й вбило. Він загинув, охороняючи територію цього будинку.
Звернули увагу із сином, що виникла пожежа й почали її гасити. У нас була ємність із водою, трішки, і нам вдалося це все згасити. Була тепличка. Усе згоріло. Трішки було сіна для кроликів, для підстилки тваринам. Ми сушили. Лікарські трави теж сушили, займаємося цією справою.
Досі видно воронку від снаряда, що перетворив тепличку й частину городу в ніщо. У багатьох будинках тут скла немає. У сусідів теж усе скло полетіло. Дахи теж діряві.
Не вкладається в голові, не зрозуміло, що це таке і коли це все скінчиться, будемо говорити так м’яко, свавілля. Знущання над нашим мирним народом.
Дуже важко, дуже важко. Я перші два дні не міг зрозуміти, де я і що зі мною. А зараз поступово приходить усвідомлення того, що сталося. І повірте, дуже і дуже моторошно стає.
Ми — люди робочі з дружиною, все життя працювали на благо нашої батьківщини України, а тепер до того ж отримали ось таку розруху, не тільки, напевно, я, а безліч таких людей, як я, старших і молодших. Це дуже погано, коли немає майбутнього в людей – ані в молоді, ані в людей похилого віку.
Далі чекає підготовка до зими. Нам потрібні склопакети, дах ремонтувати, паркан ставити. Як кажуть, зализуватимемо рани. Питання єдине: чим? Де брати на цю справу кошти? Ми почали робити, попросили допомоги в сусідів, щось дали нам діти. Далі не знаємо, сподіваємося на якусь допомогу з боку держави.
Ми — пенсіонери, ми працювали, знали, що ми йдемо на пенсію. Ремонтували, будували, прилаштовували, щоб потім, уже будучи пенсіонерами, нас менше відволікали побутові умови. Ми собі зробили туалет, завели воду, поставили криницю. І прийшли до нуля. Із чого ми почали — до того й прийшли. Ось що дуже і дуже прикро й образливо.
Олена Петрякова:
Зробили мені дуже травматичну операцію. У мене некроз кістки. Три дні в реанімації була, були великі крововтрати. Переміщаюся в межах ось цієї спальні на милицях. Ось моє життя. Відновлюватися, сказали, півроку. Я не можу допомогти й дуже хвилююся, що я ані їсти не можу зготувати, ані вийти десь щось зробити по хаті, все навантаження [лягло] на чоловіка.
Чоловік – молодець. Йому й виспатися-то немає коли як годиться. Він і за мною доглядає. Ворогові не побажаєш... Проклинаю тих, хто обстріли ці робить.
Сподівалася, що приїду додому, тут буде за мною догляд. Ми не думали, що таке буде. Мене привезли, а в мене все ліжко в склі, вікна немає, в будинку жодного вікна. Що змогли – друзі нам тут повимітали, поприбирали. Для мене був такий шок побачити це все.
До зими справа йде. Як ми впораємося? Ми — пенсіонери. У нас ані запасів грошових, нічого. Ми не готові ні до чого, рятували сина від серцевих нападів, самі після інфарктів. Один одного підтримуємо морально.
.png "Імена")
