Любов Бурак отримала повідомлення від своєї давньої підписниці, яка розказала, як російські окупанти застрелили її маму, і про жахіття, що вона пережила за дні, коли була у полоні.

Це тривало 5 днів... Я хотіла померти

Іноді я отримую дивні повідомлення...

Три роки тому людина заблокувала мене на ФБ, бо, на її думку, не все було так однозначно тоді. Вона написала мені гнівний комент про те, що росія «нє желаєт нам зла, ми одіннарод, потому шо общая історія, совмєсноє чєго-то там і потому, что руская культура – міровоє наслєдіє і благородство руского солдата, і потому, что...» гладіолус, трясця...

Сьогодні вона написала мені з Познані.

Далі без коментарів...

«Наш дім вцілів, тільки вікна на веранді потріскали. Вони заїхали в село і одразу кинулися по дворах. Стріляли. По вікнах. Шибки сипались, ніби дзвони падали. Ми були в підвалі з мамою. Ой, як добре, що я вивезла доньку і внучку!!! Коли вони вломилися в хату, я закричала, що ми рускіє, віруючі, а мама в церковній десятці. Що її знає батюшка.

Маму застрелили зразу. Просто відчинили підвал, просунули дуло і вбили її.

Коли я піднімалась по сходах, мене потягли за волосся, щоб швидше...

Вони хотіли пити, їсти і сексу...

Це тривало п’ять днів. Я хотіла померти, але не могла, бо була зв'язана. Я, дві сусідки і ще одна дівчина з Білорусі. Вони возили її з собою. Колись красива білявка. Тепер одна відкрита рана і гематоми. Але їх це не турбувало. Ні, не буряти. Я – медик, я знаю типово московські риси, вони й пишались тим, що з Москви. Майор, два лейтенанти і троє солдат...

Та дівчина благала про смерть. Мовчала, але тільки очима просила. Вона не могла говорити. І вона померла вночі. А я не змогла...

А смерть була поряд. Вночі вона говорила зі мною. Смерть. І казала, що не моя...

А вони казали, що я не руская, а є...яа бандєра. На камінній полиці було фото доньки і внучки. Допитували, де вони. Де чоловік, зять? Я не сказала, що зять в ЗСУ. Але сусідка сказала і пообіцяла показати, де живуть багаті люди та ті, в кого є воєнні. Показала. І її застрелили.

Я віддала їм картку Приватбанку. Хтось у Києві зняв з неї кошти... Дім пограбували і розстріляли все, що не винесли. Сусідку одну вбили. Нас заляпали фекаліями і лишили зґвалтованих і зв'язаних...

Я вижила. Але я нежива. В мені все вмерло. Я почуваюся грязною, бо так воно є.

В мені померла я сама – та людина, яка вірила в добро і все, про що я вам писала. Простіть! Вони не люди. Це грязь.

Я не розумію: я віруюча. Чому? Де був Бог, в якого я вірувала?

Мені щоночі сниться, що я йду вулицею поміж мертвими тілами. Ось сусіди, тут кум, там донька нашої поштарки.

Я не можу чути російську. Мене нудить. Мій батько з Твері, мама з Тобольська. Вони в 60-х приїхали вчителями в Україну.

Мама – вчитель російської. Її вбив російський офіцер.

Він фотографував у моєму домі мої речі і радився з жінкою, що брати. Він спакував у мій чемодан мої сукні, косметику, піжаму і білизну. Мамині обручку, перстні, сережки. Доньки одяг і ляльки внучки...

Все. Простіть! Росія – зло. Нелюдь. Дегенерати. Уроди. Простіть!

Скажіть, що все брехня. Все брехня: церква, політика, мова, культура. Нема в росії культури. Вони прийшли нас вбивати, ви правду казали.

Мій зять загинув під Харковом. Його мама з Жуковского, батько з Криму, а дід з бабушкою з Уралу. Він вважав себе росіянином, але був українським офіцером. Його вбили росіяни.

Скажіть людям, що вони смертоносці».

Історія з відкритих джерел.