Ірина не очікувала, що Маріуполь потрапить в блокаду, тому на початку війни не виїхала. Її сестрі дивом вдалось прорватись у місто і врятувати родину Ірини

Я з Маріуполя. До війни у мене було гарне життя - усього вистачало, був будинок, була робота. Мені 41 рік.

Ми виїхали аж 26 березня, бо спочатку сподівалися, що все буде так, як у 2014 році. Не думала я, що буде все настільки страшно. А потім уже неможливо було вибратися з Маріуполя. Ми ходили до Драмтеатру на евакуацію, але автобусів не було.

В окупації було дуже важко, у нас не стало нічого: зникли світло, вода, опалення, а потім і газ. Медикаментів не було. У нас було лише те, що я встигла купити в аптеці 24 лютого. З їжі було те, що мали вдома, воду брали з криниці. На багатті варили їсти.

Нам харчів вистачало, а от із хлібом були проблеми. Важко, коли дитина просить хліба, а його немає.

Було дуже страшно, нас сильно обстрілювали, особливо вночі.

Моя сестра з родиною виїхала одразу. У них - своя машина. Вони кілька разів намагалися забрати нас, але їх не пропускали окупанти, навіть телефони позабирали. 26 лютого їх таки пропустили, і вони нас забрали. Дорогою було дуже багато російських блокпостів. Важко було морально, коли росіяни підходили і говорили: «У вас же діти, зачиніть вікна, бо холодно». Це таке лицемірство! Страшно було, коли вони підходили й автомати направляли на нас. І міни на дорозі дуже лякали. Ми поїхали в Запорізьку область, зупинилися в друзів, потім виїхали до Запоріжжя. А зараз взагалі - у Львові.

У Запоріжжі нас дуже гарно прийняли. Майже чужі люди нас прихистили, допомагали нам. У Львові було дуже важко спочатку. Ми жили в школі, діти хворіли. Зараз орендуємо квартиру. Звісно, хочеться додому, до українського Маріуполя. Я вірю в наші сили, вірю, що Україна переможе, що Маріуполь буде нашим.