Я думаю, історії у всіх майже однакові. Маю на увазі всіх, кому довелося страшними "сірими зонами" по декілька днів, минаючи по 30 пунктів пропуску з окупантами переїжджати, щоб доїхати до підконтрольної території. Кидаючи все, що в тебе було. Втрачаючи все те, що нажив. А зараз, коли житло вже понівечено, в деяке житло вже в'їхали чужі. Це страшно пояснити дітям, що поки немає куди повертатися, і треба починати жити заново.

Шокуючим було все: кидати домівку, взагалі нічого не було в магазинах, закриття роботи, лишитися усього, страх дітей. Під час вибухів дітей ховали у підвали.

Саме на початку війни було зачинено все і ми просили волонтерів доставити ліки.