Шутка Софія, 10 клас, Шевченківський ліцей Вигодської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Новошицька Любов Михайлівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Лише уявіть, за останні сто років жодне покоління українців не мало спокійного життя. А останні одинадцять років ми є свідками жорстокої війни. Хоча, чи відчували ми її стільки років? Чесно кажучи, війна завжди була десь далеко. Здавалося, вона ніколи не прийде у наші оселі, це просто неможливо. Але 24 лютого кожен відчув страх та невідомість. Руки тряслися, на очі наверталися сльози, усередині пекучим вогнем горіла паніка, а в голові була лише одна думка – вижити. А все тому, що ми ніколи не допускали думки, що війна таки прийде на наш поріг. Ми були не готові. І лише на восьмий рік війни усвідомили, що це таке.

На моє щастя, я прокинулася не від вибухів. Для мене це був звичайний ранок четверга, коли все, чим я переймалася це – самостійна з геометрії. Дорогою до школи довелося повернутися додому і лише тоді я почала усвідомлювати, що відбувається.

Мабуть не варто казати, що це перевернуло мене з ніг на голову. Я почала писати вірші, проте всі про війну, інші ніяк не виходять. Заглибилась в історію та культуру, але майже завжди більшість інформації вже давно знищена ворогом. Чому ми були такі сліпі? Усе це гнітило, та все ж живило надію, що наша боротьба має значення.

Найважче – це втримати цю надію. А особливо, коли стоїш на колінах, тримаєш український прапор, зустрічаючи загиблого героя. Ти усвідомлюєш, що іще пів року тому цей чоловік був у тебе вдома, жартував, будував плани на майбутнє, розповідав про своїх онуків. А тепер ці онуки плачуть, хоронячи свого люблячого дідуся.

Як же важко бачити сльози рідних загиблих, знаючи, що ти нічим не зарадиш, що ця рана в їхніх серцях ніколи не загоїться. Ти проводиш поруч із ними зовсім трохи часу, але всередині тебе глибока прірва розпачу залишається назавжди.

Та навіть у суцільній темряві зневіри залишався промінчик живої надії. І однієї миті цей промінчик засяяв. Простий суботній ранок. Я заклопотана прибиранням. Раптом дзвінок. Він був неочікуваним, але надзвичайно хвилюючим. Виявляється, сьогодні додому, після двох із половиною років полону, повертається наш герой Сергій Гриців, тож збираємося, щоб його зустріти. Хвилювання давало про себе знати, інакше як пояснити, що я, завжди пунктуальна людина, сплутала час і прийшла на годину раніше. Була тепла жовтнева погода, тож стовбичити надворі зайву годину було не так уже й погано. Що може бути більш хвилююче ніж зустрічати захисника? Мабуть, це коли на тебе покладають відповідальність сказати вітальне слово. Довелося у терміновому порядку повторювати вірш, який вже давно “припав пилом” у пам’яті.

Неможливо передати словами почуття, які вирували всередині. Звісно, це не перша моя зустріч із військовим, але все ж перша з тим, який повернувся з полону.

Кілька годин очікування тягнулися довго, але вони не зрівняються з миттю, коли ти бачиш цю людину. Я підходжу до Сергія, починаю говорити. Один стовпчик, другий… А тоді підіймаю очі і… Я просто забуваю, що маю казати. Якщо хвилювання, яке тоді вирувало всередині можна передати, то те, що ти бачиш в його очах, очах, які бачили страшне і пережили це, неможливо передати тому, хто його не знав.

Згодом, вийде інтерв’ю, в якому Сергій розкаже свою історію. Кров стигне в жилах від цієї розповіді, а він все це пережив. Пережив, не зламався і нині продовжує жити.

Одружився. А я згадую, що саме в день його повернення, мені випала нагода перестріти весільну церемонію. Я ходжу цією дорогою ледь не кожного дня, але молодят побачила саме в цей день. Можливо, це була просто випадковість, а може – і якийсь символ. Я пишаюся, що моя Батьківщина сповнена сміливих, творчих, жертовних людей.

А ще я дякую Богу за те, що це люди не лише із запилюжених книжкових сторінок. Це люди сьогодення. Ті, хто творить майбутнє тут і зараз. Саме вони мене надихають, дають сили для боротьби.

Отож, подія, яка змінила все? Я не можу виділити таку. Справді не можу. Кожен день – це подія, яка змінює. Одного ранку мене сковує страх за себе та рідних, відчуття безсилля. А іншого – розпирає радість, бо ми зустрічаємо нашого захисника не на колінах. Можливо, сьогодні я плакатиму читаючи про репресії українського народу. Зате завтра я вигадаю як це допоможе нам зібрати кошти на ЗСУ, бо сила допомоги криється у кожному незмарнованому дні, який нас змінює.