Ковальчук Аліна, 15 років, 9 клас, Яришівська філія

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Зінчук Людмила Вікторівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Був чудовий вечір 23 лютого. Я збиралась до школи, робила домашнє завдання та вечеряла із сім’єю. Лягла спати приблизно о десятій вечора, тому що потрібно було прокидатись рано, щоб встигнути в школу. Сон був дуже хороший та солодкий.

На диво я спала дуже довго і почала запитувати у своєї сестри, яка спала поряд: «Чому ми так довго спимо» та «Чому не прокидаємося?», «Будильник не продзвенів?». Вона відповіла: «Почалась війна».

Спочатку я не вірила або не хотіла вірити в це. Але потім знову почала запитувати: «Де мама?», «Що ми будем робити?» та « Наскільки це все серйозно?»

Мама ще о шостій ранку поїхала на роботу. А я тільки через годину зрозуміла наскільки це все страшно.

У вайбері в шкільній групі директор написала: «Сьогодні до школи ніхто не іде і не потрібно панікувати». Ми почали збирати речі, які були потрібні для переїзду за границю (документи, гроші та аптечку). Пізніше приїхала мама , бо були сильні дорожні пробки. Ми цілий день дивились та слухали новини , а також приготували теплі речі.

Вночі спали по черзі та під час повітряної тривоги спускались в укриття, а ще не можна було включати світло, для мене це було найстрашнішим, бо я ніколи такого не переживала. Приблизно о п’ятій ранку чули постріли, вже не пам’ятаю що то було. Я дуже сильно боялась.

Для мене цей день означав щось дуже жахливе , можна сказати це найстрашніший день у моєму житті.

На наступний день ми почали серйозно готуватись до наступної ночі( ніч була найстрашнішою) спустили матраци у погріб та закупили продуктів. Ближче до вечора мама бачила як пролетіло два винищувача. Мій дядько мав іти в дві години ночі оберігати територію , там мало бути приблизно до двісті чоловік. Мені було дуже страшно , мною трясло і мені мама дала таблетку яка мене трохи заспокоїла. Спали так як і першої ночі всі разом та по черзі. А ще я просипалась і робила бутерброди бо була голодною. А також спали ми всі в теплому одязі , щоб на випадок повітряної тривоги швидко бігти в укриття.

В наступні дні нічого не змінилось , але наші близькі вже залишались на ніч у себе вдома . У нас були оголошені канікули на дві неділі. Новини я майже не дивилась, так як це лякало мене ще більше. Я розпочала дивитись серіал, щоб менше про це все думати.

Через дві неділі в нас розпочалось дистанційне навчання. Деякі мої друзі покинули кордони України. Моя мама казала , що якщо і у нашому селі будуть стріляти ми також поїдемо. Мені дуже не хотілося їхати, тому що прийшлось би залишати тварин, яких я дуже люблю.

Дні минали швидко. Я почула дуже багато нових слів: мародери, диверсанти, винищувачі , цими словами я ніколи раніше не цікавилась. Взнавала від рідних, що роблять російські солдати з нашими дітьми та жінками. Спати стало ще страшніше.

Діло йшло до літа і ці страхи почали помаленьку розвіюватись. Але я дуже сумувала за своїми друзями які поїхали за границю.

Згодом ми привикли. На сьогодні я вже не вибігаю на звук літака на вулицю, щоб роздивитись його. Сплю спокійно.

Але я ніколи не забуду, що це відбувалося і відбувається зі мною та з моєю родиною. Що буде страшно спати, а якщо спати то одразу ж в одязі, що будуть трястися руки і ноги, що будемо спати по черзі і прислуховуватися до кожного шороху. Ця рана в серці ніколи не загоїться.

На даний момент мир для мене це спокійно спати і не боятись, що тебе або когось із твоїх рідних можуть вбити в любий час.