Аліна, 15 років, 9 клас, Яришівська філія

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Людмила

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Був чудовий вечір 23 лютого. Я збиралась до школи, робила домашнє завдання та вечеряла із сім’єю. Лягла спати приблизно о десятій вечора, тому що потрібно було прокидатись рано, щоб встигнути в школу. Сон був дуже хороший та солодкий.

На диво я спала дуже довго і почала запитувати у своєї сестри, яка спала поряд: «Чому ми так довго спимо» та «Чому не прокидаємося?», «Будильник не продзвенів?». Вона відповіла: «Почалась війна».

Спочатку я не вірила або не хотіла вірити в це. Але потім знову почала запитувати: «Де мама?», «Що ми будем робити?» та « Наскільки це все серйозно?»

Мама ще о шостій ранку поїхала на роботу. А я тільки через годину зрозуміла наскільки це все страшно.

У вайбері в шкільній групі директор написала: «Сьогодні до школи ніхто не іде і не потрібно панікувати». Ми почали збирати речі, які були потрібні для переїзду за границю (документи, гроші та аптечку). Пізніше приїхала мама, бо були сильні дорожні пробки. Ми цілий день дивились та слухали новини, а також приготували теплі речі.

Вночі спали по черзі та під час повітряної тривоги спускались в укриття, а ще не можна було включати світло, для мене це було найстрашнішим, бо я ніколи такого не переживала. Приблизно о п’ятій ранку чули постріли, вже не пам’ятаю що то було. Я дуже сильно боялась.

Для мене цей день означав щось дуже жахливе, можна сказати це найстрашніший день у моєму житті.

На наступний день ми почали серйозно готуватись до наступної ночі( ніч була найстрашнішою) спустили матраци у погріб та закупили продуктів. Ближче до вечора мама бачила як пролетіло два винищувача. Мій дядько мав іти в дві години ночі оберігати територію, там мало бути приблизно до двісті чоловік. Мені було дуже страшно, мною трясло і мені мама дала таблетку яка мене трохи заспокоїла. Спали так як і першої ночі всі разом та по черзі. А ще я просипалась і робила бутерброди бо була голодною. А також спали ми всі в теплому одязі, щоб на випадок повітряної тривоги швидко бігти в укриття.

В наступні дні нічого не змінилось, але наші близькі вже залишались на ніч у себе вдома. У нас були оголошені канікули на дві неділі. Новини я майже не дивилась, так як це лякало мене ще більше. Я розпочала дивитись серіал, щоб менше про це все думати.

Через дві неділі в нас розпочалось дистанційне навчання. Деякі мої друзі покинули кордони України. Моя мама казала, що якщо і у нашому селі будуть стріляти ми також поїдемо. Мені дуже не хотілося їхати, тому що прийшлось би залишати тварин, яких я дуже люблю.

Дні минали швидко. Я почула дуже багато нових слів: мародери, диверсанти, винищувачі, цими словами я ніколи раніше не цікавилась. Взнавала від рідних, що роблять російські солдати з нашими дітьми та жінками. Спати стало ще страшніше.

Діло йшло до літа і ці страхи почали помаленьку розвіюватись. Але я дуже сумувала за своїми друзями які поїхали за границю.

Згодом ми привикли. На сьогодні я вже не вибігаю на звук літака на вулицю, щоб роздивитись його. Сплю спокійно.

Але я ніколи не забуду, що це відбувалося і відбувається зі мною та з моєю родиною. Що буде страшно спати, а якщо спати то одразу ж в одязі, що будуть трястися руки і ноги, що будемо спати по черзі і прислуховуватися до кожного шороху. Ця рана в серці ніколи не загоїться.

На даний момент мир для мене це спокійно спати і не боятись, що тебе або когось із твоїх рідних можуть вбити в любий час.