Того страшного дня я перебувала вдома, в найкращому місті на Землі - Дніпрорудному.  Як і завжди в будній день, я збиралась на роботу, десь о 5 ранку випила каву та займалась утрішніми справами. Думки перервав якийсь незвичний гучний звук, я одразу не відреагувала на нього, але через декілька хвилин він повторився, я відкрила балкон та почула літак, так гучно і страшно він проревів... Щось тривожне промайнуло в думках, але я одразу не зрозуміла, що коїться. Десь о пів на шосту ранку, задзвонив телефон, це був мій керівник з нашого гірничодобувного підприємства, я одразу спитала, що коїться.... та почула страшні слова "Почалася війна..." і тиша, потім швидкі слова: "Збирайся на роботу, візьми щось зручне переодягтись та документи, на всяк випадок." Так як підприємство знаходиться в 25 км від міста, то я швидко зібрала в пакет те, що вважала необхідним, та вирушила на роботу.

Зранку всі ділились якимись думками, хтось вірив, що це війна, хтось казав, що не може бути і до вечора все скінчиться. Це був найстрашніший четверг... купа думок і нерозуміння, що далі... Цей ранок запам'ятався на все життя, страшні емоції, які неможливо забути...

Саме для мене найбільші труднощі ще тривають, бо я не вдома, моє місто наче близько, але поки недосяжно, бо тимчасово окуповане. Також важко було жити в окупації. З початку березня 2022р. моє рідне місто потрапило під окупацію російських військ, було дуже страшно навіть виходити з квартири. Я перебралась жити до батьків, ми облаштували квартиру на випадок обстрілів та жили разом. В магазинах швидко зникали продукти та речі першої необхідності, стояли величезні черги, щоб купити хоча б щось...

Ніколи не забуду те, коли посмішку на обличчі викликала подарована на 8 березня баночка згущеного молока) ось таке воно, життя в окупації...

А що шокувало... мабуть я ніколи не зможу змиритись з підлісттю людей, які на очах змінювали своє відношення до окупантів... Щодня виходячи в місто, щоб розшукати та купити продукти, ми бачили, як ті, хто ще вчора стояв на блокпосту з Українським прапором, вже тиснув руки російським окупантам...

В нашому місті до гуманітарної катастрофи не дійшло, тільки завдяки тому, що поряд є села та люди привозили та продавали продукти харчування. Але брак продуктів сказався звісно, бо постійно було відчуття, що треба щось купити... Швидко закінчилась мука і не було хліба, тому ми його зберігали в морозилці, та трошки економили.

Я не бачила свою родину з червня 2022 року... Щоразу коли мені дуже сумно, я уявляю, як їду до рідного міста та обіймаю своїх рідних... Саме зворушливе це відношення людей. Це те, що ми побачили... як деякі люди стали безмежно близькими, і смс: "Ти як?" щодня, як тільки на вулиці було неспокійно...

До війни я працювала на великому підприємстві - інжерером. Це справа мого життя, я щоранку із задоволенням їхала на роботу... Коли виїхала з окупації, зрозуміла, що пристосуватись в новому місті буле непросто. Тому через місяць я вже волонтерила в районному гуманітарному хабі, саме це врятувало в якомусь сенсі мій психологічний стан. Бо я бачила багато знайомих, та була рада, що можу хоча б чимось допомогти. Цього літа вступила на магістратуру до університету, здобуваю другу вищу освіту, тепер вже у сфері будівництва. Думаю, що після закінчення війни, ця професія буде дуже затребувана! Сподіваюсь повернутись додому до рідного міста та працювати на користь свого підприємства! 

Як не дивно, мені про це нагадує одяг... В ті дні хотілось сховатись, то ж ходила в чорних джинсах, светрі та чорній курточкі... Саме це і асоціюється в мене з окупацією та початком війни.