Валентина Олександрівна поїхала з родиною з Гуляйполя, коли вже не можна було жити на п’ятому поверсі через обстріли.

Я проживала в місті Гуляйполе. Мені 56 років.

Про війну ми дізнались, коли по телебаченню оголосили. Нас зібрали в підвалі біля п’ятиповерхівки й сказали, що почалась війна, що буде наступ. Пологи вже були взяті. Таким був перший день.

Мама поїхала з сестрою меншою в Покровку, а ми з тіткою і чоловіком - у Запоріжжя. Ми виїхали 25 серпня, коли вже не могли жити на п’ятому поверсі. В підвалі я не могла жити.

Не було світла, газу, води. Як можна було залишатись там далі? До нас приїжджали волонтери: воду привозили пожежними машинами, привозили хліб, каші різні, на свята привозили навіть пасху, яйця фарбовані - так і виживали ми.

Найбільше шокувало, коли почали громити будинки. П’ятиповерхівки – навпіл.

Шокувало, коли стріляли з «Градів», кидали запалювальні бомби. Все горіло, все летіло.

Якось до нас приїхали і кажуть, що буде наступ на Пологи, що тиждень-два - і все визволять. Ми сподівались, що так і буде, але насправді ставало все більше обстрілів: там горить дім, там вбило людей... Мер міста став просити, щоб ми виїжджали. Але сам він залишався - вирішував адміністративні питання. Мене це дуже вразило. Дійсно, людина на своєму місці.

Найважчим під час евакуації було те, що в мене були на дачі собачки. До того ж, важко було знайти квартиру, гуртожитки були переповнені. Але ми знайшли квартиру і переїхали. Обрали Запоріжжя, тому що це своя область - недалеко від дому.

Я мрію зранку прокинутися і почути, що війна закінчилася. У мене одне майбутнє – повернутися додому, щоб був мир, щоб відбудували місто, і все було добре.