Коли прийшла війна, то все змінилося раптово. Зникли мрії та надії, зникла впевненість у завтрашньому дні. Ми вимушені були покинути свій дім та переїхати в іншу частину країни. Час йшов, чоловік займався волонтерськими справами. Він вже більше року служить в територіальній обороні.  Старший син навчається дистанційно, бо його школа знаходиться в небезпечній зоні. Молодший ще рік буде відвідувати віртуальний садочок.

Це було пекло на землі: звуки вибухів, постійні звуки сирени, постійне психологічне навантаження. Страх того, що прилетіти може і до тебе в будинок, або до місця перебування. Жаль та біль переповнюють, коли дізнаємося новини про кількість жертв від обстрілів.

Слава Богу, ми мали, що їсти та пити. Але були проблеми з технічною водою, бо водосховище було зруйноване ворогом. Речей, які згадують війну, немає: у голові тільки звуки вибухів, які були поряд з нами.     

Хотілося б дати дітям більше можливостей. Їм постійно потрібне спілкування з однолітками, але війна внесла свої корективи. Сподіваємося та надіємося на перемогу, яку очікуємо кожного дня!