Мені 46 років. Я мешкаю в місті Лебедині. Маю чоловіка та п’ятеро дітей. Під час війни нікуди не виїжджали. Ми з родиною вирішили залишитися.

Прокинулися вранці від звуків вибухів. Мені потрібно було зранку бігти на роботу. Дякувати людям, які мене відвезли. Про це дуже боляче згадувати. Це було несподівано. Був якийсь жах, шалена паніка. Дома залишилися перелякані діти. Старший син якраз повертався з Києва з дружиною. Вони весь цей час були в дорозі. 

Було дуже важко. Ми не мали жодних запасів, стояли в чергах по три години. Мені на роботі допомагали продуктами. Я весь час перебувала на роботі, діти були зі мною. Нам потім підвозили гуманітарну допомогу. 

Зворушила підтримка близьких, оточення, керівництва. Була велика взаємодопомога. Ще підтримували переселенців, військових усім, чим могли.

Діти раді, що залишилися вдома. Але вони пережили дуже багато страшних речей, тяжко це перенесли. 

Все залежить від наших військових. Дякуємо нашому президенту, який докладає максимум зусиль, щоб закінчити цю війну. Надіюся, що це станеться скоро.

Майбутнє бачу щасливим: усмішки людей, дітей. Хочу, щоб усі хлопці повернулися додому. Я сина рік не бачила - він проходить строкову службу.