До війни ми з чоловіком працювали, син навчався, жили звичайним життям. Коли все почалося, були вдома і спочатку не одразу наважилися виїжджати. 

Про початок війни дізналися з телевізора. Потім три тижні ми були без світла, магазини не працювали. Добре, що вдома був запас борошна — пекли хліб самі, щось брали з городу. Так і виживали. Майже весь час сиділи вдома, виходили тільки у двір.

У селі люди підтримували одне одного: ділилися тим, що мали, допомагали як могли. Завдяки цьому і трималися.

Виїжджали тоді, коли закрили Василівку. Довелося їхати через Росію: туди нас пропустили, а от виїхати звідти було складно. Дуже переживали за сина, йому було 18 років: боялися, що не випустять. Але, на щастя, змогли виїхати через Суми, а звідти вже дісталися до Запоріжжя.

Сину на той момент було 17 років, і він дуже важко це пережив. Ми навіть зверталися до психолога, бо він сильно нервував.

Своє майбутнє бачу тільки в одному - повернутися додому.