Крупчинська Діана

Опорний заклад «Сокирянський ліцей №1 Сокирянської міської ради Дністровського району Чернівецької області»

Війна. Моя історія

2022 рік був надскладним для кожної людини, адже почався зі страшних подій. До сьогодні ми переживаємо різні емоції, від страху до божевільної люті. Звісно, в голові не може вкластися, що у XXI столітті почнеться справжня жорстока повномасштабна війна. Здається, це просто сон, який ось-ось закінчиться. Але це так, і, незважаючи ні на що, ми продовжуємо жити. Українська стійкість у війні довела всьому світу, що ми окрема незалежна нація, що ми сильний та незламний народ. 

Цей день я не забуду ніколи… Моє рідне місто Запоріжжя здригнулося. Прокинувшись зранку через сильний гуркіт, я виглянула у вікно, над нами стояла чорна хмара. Було дуже страшно, мама плакала і збирала тривожну валізку. Я дивилась як її сльози капають на наші речі…і тоді мене охопив біль і розпач.

Телефон розривався від повідомлень новин, повідомлень рідних та друзів. Люди поспішали до банкоматів аби зняти хоч якусь готівку, у магазинах та аптеках кілометрові черги за найнеобхіднішим.

Місто було одним із перших, хто прийняв удар та став щитом для всіх. Вночі ми спали по черзі, дивились у вікна і бачили зарево, де йшли бої. Пізніше через приліт у сусідній будинок, зникло світло і електрика. Моя сестра з чотирма дітьми мусила виїхати, а я з мамою залишились.

Три місяці ми жили у підвалі, все більше літало ракет та винищувачів, вибухи було чутно, дім трусило. Одного дня мама міцно обійняла і сказала: «Дитинко, нам потрібно їхати, щоб врятуватись». 

Моя сестра виїхала на захід України. Там охоче їх прийняли та забезпечили всім, що було потрібне на перший час. Тому ми з мамою поїхали теж. Досить важко було почати життя з нуля, залишитися без рідного дому та підтримки найрідніших. І хоч сьогодні у місці, де ми знаходимося, більш-менш спокійно, але ніхто не знає, які «військові» цілі будуть у ворога наступними.  

Війна так чи інакше вплинула на кожну людину, адже це, безумовно, великий стрес для будь-якого організму. Я з дитинства навчилася справлятися  з різними емоціями, тому мені та моїм племінникам було досить легко переживати всі події, а мамі навпаки потрібна постійна підтримка. 

На мою думку, з початком повномасштабного вторгнення моя родина змінилася. По-перше, ми всі стали сильнішими та витривалішими до труднощів. Ми постійно підтримуємо один одного, допомагаємо з проблемами. Я зрозуміла, як важливо бути разом та у безпеці.

По-друге, я зрозуміла, що чекати на зупинці на тролейбус чи трамвай в наушниках, насолоджуючись музикою – це круто, що стояти в черзі за найкращою кавою в місті – це круто, бачитись та гуляти зі своїми друзями – це круто, сидіти на уроках за улюбленою партою і слухати трішки нуднуватого вчителя – це круто!  

Я пишаюсь, що я маю таку Батьківщину, що мій народ такий сильний та мужній. Тепер весь світ знає про нас, та допомагає нам у цей скрутний час.  Ніхто зараз не стоїть осторонь, бо як ніколи важлива підтримка один одному. Тепер моя хата не скраю, а всюди. 

Моє Запоріжжя, однозначно, стало сильнішим та відважнішим. Я щиро сподіваюсь, що скоро моя рідна земля заквітне всіма кольорами, і ми заживемо ще краще, вийдемо на вірний шлях. Наші нащадки ніколи не будуть переживати такий жахливий та складний період.

На жаль, таким болючим способом ми будуємо цю дорогу у світле майбутнє.  Хоча ситуація була важкою, ми разом з родиною зробили все можливе, щоб забезпечити безпеку і щастя нашій родині. Ми познайомилися та облаштувалися у новому місті, знайшли нових друзів. Ця війна стала важким випробуванням для нас, але вона також зміцнила наші сімейні зв’язки та навчила нас цінувати те, що ми маємо. 

Впевнена, що скоро кожен українець повернеться до спокійного звичного життя, до свого рідного міста, зустрінеться з тими, кого давно не бачив. І хоч сьогодні мені немає куди повертатися, але я з гордістю буду пам’ятати цю сторінку нашої великої трагічної історії.