"Найтяжче було взяти себе в руки, і взяти обов'язок за рідних"

Прокинулась від дзвінка рідних, перебувала у своєму рідному місті Краматорську, спочатку не зрозуміла, що відбувається, але коли вийшла на балкон почула потужний вибух. Найтяжче було взяти себе в руки, і взяти обов'язок за рідних, у зв'язку з тим, що дідусь і бабуся дуже панікували, їхнє серце не витримувало, батьки були у паніці. Здавалось що життя припинилось. Не розуміння, що робити далі, куди бігти..

Коли почали закриватись усі супермаркети й ціни дуже швидко виросли, ми купляли все, що не пропадає. Ми змогли перевезти всіх в одну область, бачимось часто, допомагаємо завжди в усьому, але кожного разу ми перетворюємось в психолога пояснюючи чому саме зараз ми не можемо повернутись до дому. Їм дуже важко. Ми та родина, яка не буде вимагати допомоги, а беремо і робимо.

Добрі люди нам допомогли, знайшли житло, навіть з городом, тепер батьки з бабусею і дідусем посадили город. Так я працюю,це мій єдиний дохід,змінювати не планую,дякую за те що маю Ні самоє речі як предмет,який був би як пам'яток того дня ні,є всі події,всі хвилювання,все залишено в пам'яті..навіть те,що ми зараз мешкаємо,живемо це і є щоденне нагадування