З перших днів війни жителька Луганщини залишилася одна, але її прийняли до себе сусіди, і всі разом одинадцять осіб переховувалися від небезпеки

У день, коли почалася війна, я знаходилася на роботі в лікарні у місті Сєвєродонецьк, де була завідуючою. Сама я з Боровського. З перших днів у нас перестав ходити транспорт, відключили газ та світло. А у більшості домівки опалювалися газом, та і природа над нами посміялася цією весною.

Я не пам’ятаю такої холодної весни. Труби розмерзлися у березні, в хаті було майже три градуси.

Шокувало те, що півтора місяці ми були як у полоні: нам не привозили гуманітарку чи хліб, всі дороги були перекриті. Дуже важко було це пережити. Я одна проживала до війни, бо рік тому поховала чоловіка. Жінці одній в таких умовах дуже важко. 

Я дуже вдячна своїм сусідам, які мене покликали до себе, хоча у них і без мене сім’я з семи осіб. І весь цей час з нами була вагітна невістка і п'ятирічна онука. Готували їжу на багатті й жили в одній хаті одинадцять осіб. У нас був твердопаливний котел. А при нестачі їжі мінялися продуктами з сусідами. Картопля була, і завдяки їй ми протрималися і вижили.

Моя донька виїхала з чоловіком на початку квітня, а я змогла виїхати лише наприкінці липня та приєднатися до них у Києві. Я виїхала вже з так званої «ЛНР» і нам казали: «Куди ви їдете? Там вас ніхто не чекає». Але вийшло навпаки: нас зустріли волонтери, нагодували та вивезли в безпечне місце.

Поки ще я не працюю. Моє підприємство виїхало до Дніпра, а я у Києві. Але мене не звільнили, хоча я п’ять місяців не працювала.