Війну наша родина зустріла в очікуванні другої дитинки, на 24.02.22 у мене було 3 місяці вагітності. Наша родина - це чоловік Максим, 33 роки, охоронець у школі, я - Ганна, 31 рік, у дикреті, син Тимофій 9 місяців, донька Дар'я 12 років, школярка. Наше житло постраждало від обстрілу, тому ми мусили виїхати з рідного міста Нікополь, що дуже вплинуло на дитину. Залишити рідну домівку для неї було шоком. До того як ми знайшли інше місце проживання, ми з Дашею прожили майже півтора місяці в укриттях і підвалах, адже артобстріли були щоночі, а потім і вдень. Травмуючі події - це щоденні вистріли з артилерії, недоспані ночі і нестача спілкування з однолітками. Саме тому дитині потрібна психологічна і моральна підтримка і реабілітація.
Найбільш тяжким було залишити своє помешкання, виїхати з рідного міста, це дуже вплинуло на підлітка, адже всіх друзів війна розкидала по всьому світу. Переїхавши до села, стикнулися з проблемою питної води, адже водогін там не передбачено, і маючи на руках ще малу дитину, на той момент молодшому сину був тиждень від народження, то звичайно було дуже складно прилаштувати життя до нових умов.
