Мені 59 років. Я не працюю, бо здоров’я не дозволяє. В перший день війни була в Харкові. Це страшно, коли онук лежить поруч і незрозуміло, що відбувається. Запам’ятала той день жахливим.

У магазинах усе порозмітали: не було нічого, і ціни піднялися. Перший час було дуже тяжко.

Ми й не думали, що будемо воювати з нашими сусідами - ось це шокувало найбільше. У кожного там рідня, знайомі, і тут раптом - війна, вибухи. Все в диму. Люди біжать. Я саме про Харків кажу. Ми спочатку не могли виїхати, сиділи в підвалі. А коли дорога стала трішки вільніша, то в бік Кременчука поїхали. Транспорт не ходив, люди пішки йшли з Салтівки на залізничний вокзал. 

Важко чути, коли знайомі гинуть, або коли телефонують знайомі і кажуть, що дитина лежить у госпіталі, уже чорніє друга рука, і ніхто нічого не робить. 

Ось це – стрес, бо вороги напали і свої не допомагають. А він - герой, орден у хлопця є, і ця людина там лежить і хтозна, до кого їй звернутися. 

Хто знає, яке майбутнє нас чекає… Хочеться думати, що все буде добре, але щодня стає все важче. Я вже не знаю, у що вірити в майбутньому.