«Тільки за рік ми усвідомили, що додому потрапити вже не зможемо»

Виїжджаючи до мами, Світлана з чоловіком сподівалися, що повернуться за пару днів, а довелося затриматись на вісім років. За цей час вони обжилися в Золотому, але не втрачають надії повернутися додому.

До війни я із сім'єю жила у Первомайську. У мене була хороша робота у банку, хороша квартира, друзі. Дитина навчалася в інституті. Все було дуже добре до війни.

22 липня 2014 року почалася плутанина, ми приїхали до мами в Золоте без речей і живемо тут досі. Мамі 72 роки, вона інвалід, її треба доглядати.

Першого дня, коли все почалося, з Первомайська не могли виїхати люди, бо загарбники забирали весь транспорт. Були вибухи, було дуже страшно, але ми тоді ще думали, що за кілька днів усе пройде. І лише 2015 року ми зрозуміли, що дорогу закрили, ми навіть вивезти звідти нічого не можемо.

Зараз тут, у принципі, безпечно, вода та світло є. Щоправда, ми постійно чуємо вибухи, але десь далеко. Дуже погано ходить транспорт, у мене змінилася робота, але якось виживаємо. У зв'язку з ковидом проблематично потрапило до лікаря, дуже маленька лікарня в Золотому.

Мама постійно отримувала допомогу від Фонду Ріната Ахметова, ця організація найбільше у нашому селищі людям допомагала.

Я мрію про мир, щоб були здорові мої діти та близькі. Хочу, щоб зникли кордони, хочу жити у своєму будинку, викинути ці вісім років із життя, хоч це й фантастика. Всі ми дуже хочемо миру, і лише миру.