Мій син Дмитро дуже спортивний: він займається веслуванням на байдарках, боксом, а також любить ігри у VR-окулярах. Його надихає відданість справі, а відштовхують байдужість та несправедливість. Зараз він мріє про новий телефон, бо його власний розбився.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми жили у Бахмуті. Тікаючи до Полтави, ми змогли взяти лише одну валізу та маленьку кішку. Проте після приїзду тваринку довелося віддати волонтерам — нас ніхто не хотів пускати жити з домашнім улюбленцем. Син дуже довго не міг оговтатися від цієї втрати. У Полтаві спочатку було спокійніше, але постійні тривоги наводили на нього жах. Крім того, Дмитру було складно в школі та секціях — і діти, і вчителі не дуже добре ставилися до ВПО з Донецької області.

Зараз прильоти почастішали, і тривожність зросла в рази. Сину лячно знаходитись у приміщенні; він став нервовим і часто плаче, особливо під час масованих атак по місту. Він каже, що почувається у безпеці тільки в шкільному бомбосховищі. Він бачив зруйновані будівлі та вбитих тварин, і я намагаюся максимально обмежити цей негативний вплив на нього.

Найстрашнішим днем для нас стало 21 грудня 2022 року. Саме тоді ми дізналися і побачили на відео, як горить наш рідний батьківський будинок у Бахмуті. У той момент прийшло гірке усвідомлення: нам більше нікуди повертатись.