Мені подзвонила вранці дочка і сказала, що війна. Я відразу не зрозуміла, що росіяни напали. Подзвонили мені, а потім по телевізору побачила новини. Я під час війни нікуди не виїжджала, весь час тут була. Поховала маму.  

До нас відразу зайшли окупанти. Я не знаю, скільки їх було. Тут був штаб їхній, і тут таке коїлося! Дякувати нашим, нас визволили в жовтні. 

Вода, їжа, ліки – все це було. Нам і росіяни давали, і ми при запасі були. У мене мама була старенька і хворіла, то в нас усе було. Їли те, що мали, з городу харчувалися. Діти виїхали. 

Я живу на околиці села, і росіяни мало тут були, більше в центрі. Там і хати більше розбиті, а ми тут уже, край села. Несолодко було, звичайно.

Коли наші наступали, то ми в погребі сиділи. Ми там і жили, і генератори ставили. Тільки стрельнуть – і ми відразу в підвал. Багато людей виїхало, нас тут трохи залишилося, в нашому кутку, тому що багато стріляли в центр, а сюди - не так сильно. Хоча сюди також прильоти були, бо наші ховалися тут у посадці. 

Мама сама не могла ходити, і ми з сином її таскали то в підвал, то з підвалу. Наші зайшли на початку жовтня, а вона 15 жовтня померла.

Майбутнє хочу бачити мирним і щасливим, і щоб діти були біля мене.