Тищенко Володимир, 15 років, учень 9-А класу гімназії №34 “Либідь” ім. Віктора Максименка, м. Київ

Вчителька, яка надихнула на написання - Сінчіневіч Тетяна Анатоліївна

Конкурс есе «Війна в долі моєї родини»

Війна. Прокинувшись вранці під звуки роботи ППО та незвичайно гучні розмови в іншій частині квартири, кожен українець опинився в даті, яка змінила мільйони доль і розбурхала перебіг історії нашої батьківщини. Всі, хто застали це, поринули в тяжкий сон, сподіваючись, що колись вони зможуть прокинутися в зовсім іншому, колишньому світі. Але, на жаль, це виявилося не результатом нашої фантазії, а справжнім випробуванням. Повне усвідомлення того, що сталося, досі не прийшло до кожного з нас. Є українці, в яких час зупинився у лютому, які втратили все, що в них було, і навіть більше. Апатія, стрес, нерозуміння - мала частина того, що відчували зовсім невинні люди. Спочатку ми хапалися за кожну втіху, цілодобово читаючи новини. Шукали там надію на порятунок. У нас була ілюзія контролю, ніби пасажир дивиться на зустрічну машину, що летить у лобове скло, не в змозі зробити що-небудь. Але українцям було дано випробування, яке вони зможуть витримати. Незважаючи на неймовірні труднощі, наш народ зробив усе, щоб знищити цю саму зустрічну машину, і продовжує робити це досі.

Я ж не можу повірити, що після мільйонів повторів: «Ніколи більше», - після тисячі антивоєнних текстів і сотні борців за творче суспільство, наш Маріуполь знайшов подобу Дрездена під час Другої світової.

Наскільки ж деякі люди не хочуть вивчати історію, а ще гірше, знаючи її, повторюють щоразу жахливі помилки людства, змушуючи інших страждати.

Те, що сталося, вплинуло на життя багатьох. Останні пів року у мене не з'являлося впевненості в тому, що я ще коли-небудь разом з друзями ходитиму знайомими мені вулицями, що зможу з'їздити на свій улюблений берег в Донецькій області і взагалі буду перебувати у своїй рідній країні.

Дорогих мені людей розкидало по всьому світу, і я без впевненості, що ще колись зможу побачитися з ними.

На Новий рік я загадав бажання поїхати в Карпати під час літніх канікул, це сталося, але зовсім з іншого приводу. З приводу, який змусив мене зрозуміти, що не один, навіть найкращий дім, не може замінити рідного. Мені також довелося побувати досить близько до лінії фронту, недалеко від Запорізької АЕС. В одну з ночей я прокинувся через гуркіт та блимання за вікном. Перша мить до того, як я зрозумів, що це сильна злива, дуже змінила моє життя. Я подумав, що багато людей халатно ставиться до переходу в укриття під час тривоги, бо впевнені в тому, що влучить будь-куди, але не в них. Тільки переживши страх смерті, ти починаєш розуміти, що часу насправді може бути не так багато, як тобі здається, і той час, який ти маєш, ти повинен використати, ні про що не жалкуючи.

Усі ці події, безумовно, змусили нас усіх дуже швидко подорослішати, навчили цінувати все, що ми маємо, набагато більше, ніж раніше, під загрозою втрати. Війна загартувала наші серця і показала, хто є хто насправді. А головне - дала можливість зрозуміти різницю між мирним часом і тим, що відбувається зараз. А різниця досить велика, адже, як на мене,

Мир - це тоді, коли люди помирають тільки від старості, коли в підвали спускаються за банкою з овочами, а не для того, щоб сховатися під час чергової тривоги.

Мир - це коли ти можеш вийти на вулицю вночі, не перебуваючи у повній темряві через світлове маскування, коли ти можеш поїхати в будь-який куточок своєї країни, не проїжджаючи через десятки блокпостів. Мир - це все те, чого нас позбавили, і те, за що ми боротимемося до самого кінця.

Я сподіваюся, що ця війна, закінчившись нашою Перемогою, буде останньою війною в історії України, після якої наша держава розквітне, як ніколи раніше. Сподіваюсь, що люди, які віддали за цю квітку свої життя, будуть винагороджені, і що на території нашої Батьківщини більше ніколи не проллється кров.