Музиченко Лілія, вчитель, Південноукраїнський ліцей №3

«1000 днів війни. Мій шлях»

Та ніч була тихою. Повний місяць фантастичних розмірів блищав у небі. Світло від нього, ніби танцювало… Вдивляюся у небо, … а там ціла плеяда яскравих зірок.  Невдовзі небо стало чорним-чорним, наче чорні ворони затулили місяць хмари.

«Чому там тривожно мені сьогодні?» —  Думала я засинаючи.

А вранці вже була війна. Той чорний цвях, що точив моє серце тепер встромлено у серце моєї країни. Країну бомбили, … вили сирени, утікали люди від війни. Разом з моїми учнями ми сиділи у сховищах, у яких була темно і сиро, діти похмуро схиляли голови до телефонів, намагались розважитись новинами, поглядами на мене, не до кінця розуміючи, що сталося.

День за днем своїми чорними лапами-копитами йшла війна Україною. Гриміли вибухи, утікали люди від страшної потвори війни. І щодня плач людей, що втратили все нажите.

Лемент батьків, які втратили дітей, досі відлунням віддає в моїй голові. Це неможливо забути. Серце стискалось за сина, він добровольцем пішов на фронт. Не зупиняла. Серце трепетало за ним, плакало кривавими сльозами.

Ми прощались тихо . Я благословила його, а він поцілував мої руки. Прошу Бога щодня за нього, дивлячись у нічне небо.

Я стала боятись дзвінків, перестала слухати новини. Мій розум більше не сприймає інформації. І тільки одна думка живе у голові: «Повернися, сину, живим».

Нікуди сховатись — війна скрізь. Де би ви не були, вона знаходить вас, і стискає тебе своїми чорними гидкими щупальцями. Вона виє і гримить, шипить і реве. І це не сон кошмарний. Це — війна.

Кожного вона вдарила по своєму. Але усім вона життя покалічила. І тільки надія тримає нас у цей лихий час. Одна лише надія дає сили до життя і роботи.

Знаю, … що колись настане ранок, зійде наше сонечко і ми прошепочемо: «Перемога…».