До 2014 року ми з чоловіком і донькою мешкали в Алчевську, а син зі своєю сім’єю – в Донецьку. У липні виїхали в Харків. Добиралися через росію, бо іншого шляху тоді не було: все навкруги горіло. Спочатку орендували житло, а потім придбали власне. В Алчевську залишилася наша квартира, а синова – в Донецьку. Не знаємо, що з ними зараз. Лише чули, що окупанти забрали гараж. 

За цей час чоловік помер. Я з донькою і її сім’єю виїхала в Полтаву. Син до війни працював у Польщі. Невістка з трьома дітьми поїхала до нього. 

24 лютого, о п’ятій годині ранку, я почула вибухи. Сусіди написали, що почалася війна. Одразу охопив страх за дітей і онуків. Після кожного бомбардування я телефонувала рідним, щоб дізнатися, чи з ними все гаразд. Невістка з онуками ховалася в підвалі школи. Згодом їх попросили піти звідти, бо він не був пристосований для захисту від обстрілів. 

Вони повернулися до своєї квартири. Потім за величезні гроші добралися з Салтівки до залізничного вокзалу. Там було дуже багато людей. Лише через добу їм вдалося сісти на потяг. 

Невістка з онуками переночувала у знайомих у Дніпрі, а звідти добиралася до Львова. Було холодно, а вона з маленькими дітками. Я дуже переживала за них. Вони день простояли на польській митниці. У Польщі їх зустрів син. Звідти вони разом переїхали до Німеччини. 

Ми з меншою донькою і її сім’єю виїхали на власному авто. Тільки-но вийшли з під’їзду – почався обстріл. Онуки не могли оговтатися від стресу. Навіть зараз дуже рідко виходять на вулицю. Гуляємо біля будинку. Коли під час прогулянки лунає повітряна тривога, ми біжимо у квартиру.  

Поки були у Харкові, отримували гуманітарну допомогу. Її почали давати ще в кінці лютого. Було дуже приємно, що нас не залишили напризволяще. У Полтаві отримали величезний продуктовий набір від Фонду Ріната Ахметова. Ми досі не все використали з нього. Дуже дякуємо Фонду. І президентові вдячні за матеріальну допомогу. 

Ми віримо, що війна закінчиться нашою перемогою. Сподіваємося, що це станеться якнайшвидше.