Я мешкаю в селі Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської області. Неподалік – Нікополь і атомна станція. До війни жилося добре. У нас мальовниче село. Гарна школа і дитячі майданчики. Сільрада хороша. Боюся, щоб росіяни все це не розбили. Поки що страждає лише околиця села. Одного разу ракета прилетіла в центр і застрягла посеред дороги. 

Я маю сина й доньку. Вони мешкали в Києві. Коли я дізналася про початок війни, то відразу зателефонувала їм. Вони сиділи в підвалі школи. Оскільки у нас було тихо, я покликала їх до себе. Тільки-но діти приїхали – почалися обстріли. Син повернувся в Київ. Працює там. А донька зі своїми дітьми мешкає у Празі. Має приїхати на Великдень. 

Коли були обстріли, я сиділа в підвалі. Переживала, щоб окупанти не розбомбили школу. Вона така гарна. Я живу біля неї. Були влучання в бригаду – побило трактори.

Зараз тихіше. Тільки вдалечині чутно звуки вибухів. У мене все є. Я дякую за це сільській раді та Фонду Ріната Ахметова. Добре, що є гуманітарна допомога, бо страшно їздити в Нікополь по продукти.

Хочеться, щоб війна закінчилася до кінця літа. Хочеться миру й спокою. Мрію зустрітися з дітьми й онуками.