Сім’я Олени пам’ятала війну ще з 2014 року, тому з початком повномасштабного вторгнення вони поспішили виїхати зі Слов’янська

Я працюю вихователем в дитячому садочку. Це був четвер, я навіть день пам'ятаю, тому що мені потрібно було з першої зміни на роботу йти. В середу з вечора я діткам наготувала аплікацію на заняття. Прокинулась вранці-раненько за будильником на роботу - дивлюсь, а у мене телефон від повідомлень горить. Завідувачка нам повідомила: сповістити батьків, що таке трапилось. Діти ще спали вранці. Я почула звуки, які ми вже чули в 2014-му. У це вірити не хотілося. Потім почали приходити повідомлення зі школи від вчителя старшого сина. Тут усі прокинулись, всі - на телефонах. Не розуміли, що робити. 

Дуже сильні звуки були, дуже сильні прильоти. Ми з 2014 року розуміли, як це може бути. Коли сидиш у підвалі, коли серед ночі лягаєш спати одягненим, коли в тебе сумка й рюкзак напоготові, коли облаштовуєш підвал для того, щоб якось зберегти себе і своїх дітей... 

Було дуже голосно, дуже страшно, були прильоти по місту, і ми вирішили евакуюватися. Потрібно було рятувати життя дітей, їхню психіку.

Ми поїхали до Одеси, де наші друзі живуть. Евакуаційних поїздів туди не було, тобто потрібно було купляти квиток на потяг. Ми дуже-дуже довго стояли в черзі. Я вранці приїхала, стояла чекала, поки каса відчиниться. Десь чотири-п'ять годин я стояла, щоб взяти квитки в різних вагонах. 

Тільки проїхали Барвінкове, Лозову, і через декілька годин там були сильні прильоти, розбомбило залізничну станцію. Потяг, на якому ми їхали, був останній. Довгий час потім не було залізничного сполучення. А 8 квітня трагедія сталася на Краматорському залізничному вокзалі. Це стало верхом російського злочину. 

Нас були дуже вразили одесити. Тут дуже добрі, дуже співчутливі люди, які нам допомагали. Мами їхали з двома сумками. Ми їхали, думали: «Скільки це може тривати? Ну, два тижні, місяць - від сили». Взяли тільки речі першої необхідності. Тут були волонтерські й гуманітарні центри, люди приносили речі. Мене вразили допомогою від серця. Одеса-мама дійсно прийняла, обігріла. 

Ми сподіваємося на мир. Потрібна надія. Дякувати хлопцям нашим, які стоять, боронять нашу країну. Дякуємо їм, що ми проживаємо кожен день. Це велика сила.